Любий! Восени!..
Вона замовкла, і її погляд промовляв, що вона дуже добре уявляє собі всі практичні труднощі, що стоять перед ними. Вона взяла його за руки і подивилася в обличчя. Потім поривчасто обвила руками його шию і поцілувала.
— Невже ви не розумієте, любий? Ну, будь ласка, милий, не дивіться так сумно. Сондра так кохає свого Клайда! Вона зробить усе, все, щоб він був щасливий. Зробить! І все буде гаразд. Почекайте — і побачите. Сондра ніколи не відмовиться від свого Клайда, ніколи!
Клайд розумів, що він не має жодного доводу, щоб переконати її,— абсолютно жодного, який не дав би їй відчути незвичайність і підозрілість його неспокійного нетерпіння, — і що через вимоги Роберти (якщо тільки… якщо тільки… ну, якщо Роберта не відпустить його) відмова Сондри означає для нього катастрофу. 'І він сумовито, навіть з одчаєм дивився їй в обличчя. Яка вона гарна! Яким прекрасним є її світ! А йому не судилося володіти ні нею, ні цим світом— ніколи! За всім цим — Роберта, її вимоги і його обіцянка. І немає ніякого порятунку, крім утечі. Боже!
Погляд його став напруженим, майже безумним — у ньому з’явилася незвичайна сила, — це був погляд людини, яка стоїть на грані божевілля; такого ще ніколи не бувало з Клайдом за все його життя, і Сондра помітила дивну силу цього погляду. Клайд здавався таким хворим, підупалим, безмірно зневіреним, що Сондра вигукнула:
— Та що з вами, Клайд, любий? У вас очі такі… навіть не знаю, які… нещасні або… Клайд так міцно кохає мене? Але хіба він не може почекати тільки три або чотири місяці? Та ні ж, звичайно, може! Це не так страшно, як йому здається. Він майже весь час буде зі мною, любий мій хлопчику. А коли його тут не буде, Сондра писатиме йому кожного дня, кожного дня!
— Але, Сондра, Сондра, коли б я міг сказати вам усе! Коли б ви знали, як багато це для мене означає!
Він запнувся, бо побачив у цю мить в очах Сондри суто діловий, практичний інтерес: чому їй так конче потрібно тікати з ним? І Клайд одразу відчув, який величезний вплив має на неї середовище… як неподільно вона належить цьому світові… і як легко зараз самою тільки надмірною наполегливістю змусити її взяти під сумнів розсудливість її потягу до нього… Треба відмовитися від цієї спроби. Бо інакше вона, звичайно, почне розпитувати його — і це може настільки охолодити її почуття, що не залишиться навіть і мрії про осінь… І замість того щоб пояснити, чого йому таке необхідне її рішення, він просто відступив:
— Це все тому, що ви так потрібні мені, люба, — весь час потрібні. В цьому вся річ. Іноді мені здається, що я більше ані хвилини не можу жити віддалік од вас. Я так жадаю вас!
Але Сондра, хоч їй і дуже лестило його палке почуття, яке вона почасти поділяла, все ж у відповідь тільки повторила те, що вже сказала раніше. Вони мають чекати. Восени все щасливо закінчиться. І Клайд, зовсім приголомшений своєю невдачею, не міг заперечувати, що він і тепер щасливий з нею; він постарався, як умів, приховати свій настрій… і думав, думав, думав… може, є якийсь вихід… який-небудь… може, навіть та думка щодо човна… або що-небудь іще…
Але що?
Та ні, ні, ні — тільки не це! Він не убивця і ніколи не буде убивцею. Не буде, ніколи… ніколи… ніколи…
Отже — втратити все.
Неминуча катастрофа.
Неминуча катастрофа.
Як же уникнути її і завоювати Сондру?
Як, як, як?
РОЗДІЛ XLIV
А рано-вранці в понеділок, повернувшись до Лікурга, він знайшов такого листа від Роберти:
«Дорогий Клайд!
Я часто чула приказку: «прийшла біда — відчиняй ворота», але тільки сьогодні довідалась, що це означає. Ледве чи не першим, кого я побачила сьогодні вранці, це був наш сусід містер Уілкокс. Він прийшов сказати, щоб я не розраховувала сьогодні на місіс Енс, бо їй потрібно дещо пошити для місіс Дінуідді, в Більці, хоча вчора, коли вона виходила від нас, усе вже було приготоване: мені треба було б сьогодні тільки трохи допомогти їй з шитвом, щоб прискорити справу. А тепер вона прийде тільки завтра. Потім надійшла звістка, що мамина сестра, місіс Ніколс, серйозно хвора, і мамі довелося поїхати до неї в Бейкерс-Понд (це майже дванадцять миль звідси). Том повіз її, хоч йому треба було допомагати батькові,— адже на фермі стільки роботи. І я не знаю, чи зможе мама повернутися до неділі. Якби я почувала себе краще і не була така занята шитвом, я б, мабуть, теж поїхала з нею, хоч вона й запевняла, що це ні до чого.