І тому він сказав зовсім іншим тоном:
— Ну, послухай, Берта! Не гнівайся на мене, будь ласка. Ти так говориш, немовбито у мене немає ніяких турбот у зв’язку з нашим від'їздом. Ти не знаєш, чого мені може коштувати такий крок. Не так уже й просто з усім покінчити, а тебе, видно, це мало хвилює. Я знаю, тобі важко і все інше, ну, а мені як? Я роблю все, що тільки можу; я повинен про все подумати. Невже ти не можеш просто потерпіти до третього? Будь ласка, потерпи. Я обіцяю писати, а якщо не зможу, то через день дзвонитиму тобі. Згода? Але я ні в якому разі не хочу, щоб ти називала мене на ім'я, як зараз. Це напевно може призвести до неприємностей. Будь ласка, не роби так. Іншим разом, коли я дзвонитиму тобі, я просто скажу, що тебе питає містер Бейкер, розумієш? А ти потім можеш сказати, що це хто-небудь із твоїх знайомих. А якщо в крайньому разі щось перешкодить нам виїхати саме третього, — ну, тоді, як хочеш, приїжджай сюди чи куди-небудь поблизу Лікурга, і потім ми вирушимо при першій же змозі.
Він говорив так лагідно і благально (але тільки через те, що був примушений до цього), в його голосі чулася колишня ніжність і уявна безпорадність, яка колись так покоряла Роберту і навіть тепер збудила в ній дивне, позбавлене будь-якої підстави, почуття вдячності. І вона відразу ж м'яко, навіть ласкаво сказала:
— Ні, ні, любий, тепер я потерплю. Я не хочу турбувати тебе, ти ж знаєш. Це тільки зараз так вийшло, бо мені було дуже погано, і я не могла з собою справитися. Ти це розумієш, Клайд, правда? Я не можу не кохати тебе. І, напевно, завжди кохатиму. І я зовсім не хочу засмучувати тебе, любий, правда! Я постараюся більше так не робити!
І Клайд, почувши в її голосі щиру ніжність і знову відчувши свою колишню владу над нею, ладний був знову удати закоханого, аби тільки Роберта була не дуже непохитною і не вимагала, щоб він негайно її повіз кудись. Хоч він більше не кохає її,— казав собі Клайд, — і не думає одружуватися з нею, але заради тієї, іншої, заради своєї мрії він може принаймні бути добрим до неї, чи не так? Прикинутися! Отже, ця розмова закінчилася примиренням, що грунтувалося на їхній новій домовленості.
Напередодні (в цей день бурхливе життя на озерах, звідки він тільки-но повернувся, трохи притихло) Клайд, Сондра, Стюарт і Бертіна разом з Ніною Темпл і юнаком на ім'я Харлей Бегот, який гостював у Терстонів, проїхали автомобілем спочатку до Бухти Третьої милі (невелика дачна місцевість, приблизно за двадцять п'ять миль на північ від Дванадцятого озера), а звідти, між двома стінами величезних ялин, — на Біг-Бітерн і на інші менші озера, що загубилися в глушині бору, який простягався на північ від озера Трайн. Клайд пригадував тепер, яке дивовижне враження справили на нього ці глухі, майже безлюдні місця. Це були нетрі — в справжньому розумінні цього слова. Вузькі, розмиті дощем брудні дороги з глибокими коліями звивалися поміж високих, мовчазних і похмурих дерев, оповитих траурними гірляндами отрутних повзучих рослин; і лісові цьому, здавалося, не буде кінця-краю. Моторошні, таємничі, непролазні трясовини і мочарі виднілися обабіч цих доріг; тут і там вони були, неначе кинуті поля бою, усіяні трупами дерев: просякнуті вологістю гниючі стовбури, навалені один на одного іноді в чотири яруси, загрузали в зеленому мулі. На порослих лишаями чи мохом пеньках і гнилих корчах виблискували очі й спинки жаб, що безжурно грілися в промінні червневого сонця, в повітрі звивалися комарі; зрідка мелькав хвіст змії, яка, стривожена несподіваною появою машини, шугала в густі зарості отрутних трав і водяних рослин.
Чомусь, побачивши одне з цих боліт, Клайд згадав про нещасний випадок на озері Пасс. Сам того не розуміючи, він підсвідомо оцінював самітність цього кинутого місця: це може іноді бути корисним.
І раптом дивний водяний птах з різким криком пролетів десь близько і зник у темній хащі лісу. Його крик примусив Клайда нервово здригнутися і трохи підвестися в автомобілі: ніколи в житті він не чув, їцоб так кричав птах.
— Що це? — спитав він у Харлея Бегота, який сидів поруч нього.
— Що саме?
— Наче птах… щось зараз пролетіло там, позаду…
— Я не чув ніякого птаха.
— Ну, хіба? І такий дивний крик… У мене просто мороз поза шкірою пройшов!
У цьому майже безлюдному краю Клайда особливо вражала безліч відлюдних озер, про існування яких він ніколи раніше не чув. Уся місцевість, яку вони тепер проїжджали так швидко, як тільки дозволяли вкриті непролазною грязюкою дороги, була вкрита озерами, загубленими серед густих хвойних лісів. І тільки дуже рідко можна було помітити які-небудь ознаки житла, до якого вела ледве помітна стежка, або піщана чи вибоїста дорога; що зникала серед темних дерев. Більшість берегів найвіддаленіших озер були майже безлюдні, і поодинока хатина чи далекий будиночок, що виднілисл над гладінню вод якого-небудь самоцвіту в оправі з ялин, викликали загальну цікавість.