«А, все ще думаєш про те саме! І не знаходиш виходу, — і не знайдеш. Я вказав тобі вірний шлях, рятівний, єдиний шлях… єдиний шлях: через озеро. Хіба так важко, катаючись по ньому, відшукати якийсь відлюдний куточок, непомітну бухточку, якнайближче до південного берега, де вода глибока? І як легко звідти пройти лісом до Бухти Третьої милі чи до озера Грей! А звідти — до Крен-стонів. Туди ходить невеличкий пароплав, ти ж знаєш. Фе, яке боягузтво! Яка малодушність. Адже ти можеш здобути те, чого більше над усе жадаєш: красу, багатство, становище в суспільстві… задовольнити всі свої матеріальні і духовні бажання. А інакше — бідність, нудота, важка, погано оплачувана праця…
Ти мусиш зробити вибір! І потім — діяти. Ти мусиш! Мусиш! Мусиш!»
Так закінчив голос, що глухо лунав звідкілясь із дальнього кутка величезної кімнати.
І Клайд слухав — спочатку з жахом і огидою, потім з безстороннім філософським спокоєм людини, що їй, які б не були її думки і вчинки, все ж дається право обмірковувати навіть найдикіші, найвід-чайдушніші плани рятунку. Зрештою, внаслідок своєї духовної і фізичної схильності до насолод і мрій, якої Клайд нездатний був подолати, він внутрішньо до того заплутався, що такий вихід став здаватися йому можливим. Чому б і ні? Адже — як казав йому той голос — це єдино розумний і доступний вихід… вчинити одне тільки лихе діло — і тоді здійсняться всі його бажання і мрії. Але Клайд, чия хитка і дуже мінлива воля була хворобливо слабка, не міг розв’язати важке завдання з допомогою таких міркувань… ні тоді, ні в наступні десять днів.
Власне, полишений на самого себе, він ніколи не міг би наважитися і не наважився б на такий крок. Як завжди, йому залишалося або чекати, що його примусять діяти, або відмовитися від цієї дикої, жахливої думки. Та в цей час надійшло багато листів — сім від Роберти, п’ять від Сокдри, — і перші похмурими, а другі — найрожевішими барвами з разючою наочністю підкреслили протилежні сторони страшного ребуса, що лежав перед Клайдом. На благання Роберти, хоч вони були дуже переконливі і загрожуючі, Клайд не наважився відповісти навіть телефоном: він розміркував, що відповідати — значить тільки прискорити її загибель, — рішучу розв’язку, підказану йому трагедією на озері Пасс.
У той самий час у кількох листах Сондрі він дав волю найпалкішим признанням…
Його люба, його чудесна дівчинка… Він так мріяв уранці четвертого липня приїхати на Дванадцяте озеро… Він безумно жадає знову побачити її! Та на жаль! — писав він також (настільки він і тепер ще не був певний, що робитиме), — деякі обставини в зв’язку з роботою можуть затримати його на день, два чи й три, — він ще не може сказати точно, але напише їй не пізніше як другого числа, коли все остаточно з’ясується. І до того він казав собі: якби тільки вона знала, що за обставини!.. Якби тільки знала! Але й написавши це, — і до того ж не відповівши на останній настійливий лист Роберти, — він усе-таки продовжував казати собі, що це ще зовсім не означає, ніби він розраховує поїхати з Робертою, а якщо навіть і так, — це зовсім не означає, що він збирається вбити її. Ні разу він чесно — чи, вірніше сказати, одверто, сміливо, спокійно — не признавався собі, що задумав учинити такий жорстокий злочин. Навпаки, чим ближче він підходив до остаточного рішення, тим огиднішою і страхітливішою вимальовувалась перед ним ця думка, огидною і майже нездійсненною, і тому ще неймовірніше здавалося, що він коли-небудь це зробить. Правда, в деякі хвилини, — як, звичайно, сперечаючись з самим собою, внутрішньо здригаючись і відступаючи перед усіма страхіттями, якими загрожували мораль і правосуддя, — він думав про те, що можна було б з’їздити на Біг-Бітерн, щоб заспокоїти Роберту, яка
зараз так дошкуляє йому своїми упертими вимогами та загрозами, і отже (знову— відмовка, викручування перед самим собою), ще трохи зволікти, дістати змогу остаточно обміркувати, як же йому бути.
Шлях через озеро.
Шлях через озеро.
Але приїхавши на озеро — чи буде доцільно так зробити, чи ні… як знати. Може, він навіть зуміє переконати Роберту змінити свою точку зору. Адже що б там не казати, а вона, звичайно, робить дуже несправедливо, вона надто багато від нього вимагає. Захоплений згубною мрією про Сондру, він вважав, що Роберта даремно робить таку величезну трагедію із звичайнісінького випадку. Якщо вже говорити одверто, вона опинилася в такому самому становищі, як і Еста. Але ж Еста нікого не примушувала одружитися з нею. А чим Олдени, бідні фермери, кращі від його власних батьків, бідних проповідників? І чого ради так турбуватися про те, що подумають батьки Роберти, — адже Еста зовсім не замислювалась над тим, як це сприймуть її мати та батько?