(Яка красива ця річка. Вона нагадує їй Могаук і торішні прогулянки з Клайдом, коли вони тільки-но познайомилися. Ах, минуле літо! А тепер!..)
Вони оселяться де-небудь… напевно, наймуть кімнатку чи дві. Де це буде, хотілося б їй знати, в якому місці? Чи далеко від Лікурга або Більца? Чим далі від Більца, тим краще, хоч, звичайно, їй хотілося б. побачитись знову з батьком і матір’ю, і якнайшвидше… як тільки все мине. Та це вже не має значення, адже вони їдуть разом, і вона буде замужем.
Чи помітив Клайд її синій костюм і коричневий капелюшок? Може, він подумав, що все ж вона дуже мила, навіть якщо й порівняти її з цими багатими дівчатами, з якими він завжди проводив час? Вона повинна бути дуже делікатна… нічим не дратувати його… Але… як щасливо вони жили б удвох, аби тільки він любив її, хоч трохи…
Та ось Утіка, і на безлюдній вулиці Клайд наздоганяє Роберту. На обличчі його — суміш простодушної веселості і доброзичливості із заклопотаністю і роздратуванням; та, власне, це маска, що приховує страх перед своїм же задумом, перед власною нездатністю здійснити задумане і перед тим, що жде його в разі невдачі.
РОЗДІЛ XLVII
А наступного ранку вони, як умовилися звечора, вирушили на озеро Грасс (знову в різних вагонах). Але, приїхавши туди, Клайд із здивуванням переконався, що береги куди багатолюдніші, ніж він сподівався. Його прикро вразило і злякало пожвавлення, яке панувало тут: він уявляв собі, що це озеро таке саме безлюдне, як Біг-Бітерн. А виявилося, що тут збірний пункт і літня резиденція маленької релігійної секти з Пенсільванії: напроти станції на березі озера видно було молитвений будинок і численні котеджі. І Роберта зразу вигукнула:
— От добре! Ми можемо піти до тутешнього священика і повінчатися, правда?
I Клайд, приголомшений цим несподіваним ускладненням, поспішив погодитися:
— Ну, що ж, звичайно… Я поїду туди трохи згодом і довідаюся…
Але в думці він уже вишукував спосіб перехитрити її. Після того як вони візьмуть кімнату в гостиниці, він повезе її кататися на човні і затримається на озері якнайдовше… А може, знайдеться який-небудь безлюдний і непомітний куточок… та ні, тут надто багато народу. Озеро недосить велике і, мабуть, не дуже глибоке. Вода в ньому чорна, немов смола, а на східному і північному берегах, наче сторожа, зімкнутим строєм стоять високі темні ялини. Клайдові здалося, що це — озброєні списами пильні велетні, мало не казкові людожери, — такий він був похмурий, підозрілий, такою збудженою була його фантазія. І так багато народу навколо, — на озері не менше як з десяток човнів.
Яке все це лиховісне!
Як важко!
І раптом шепіт:
«Звідси лісом ніяк не дійти до Бухти Третьої милі. Ні, ні. До неї щонайменше тридцять миль. І крім того, це озеро не таке безлюдне, — напевно, за ним весь час стежать ці сектанти». Ні, ні… він повинен сказати Роберті… він скаже… але що їй сказати? Що він запитував і кажуть, що тут не можна дістати дозволу на шлюб? Або що священик зараз у від’їзді, чи вимагає документів, яких у нього немає, або… або… Ах, все одно, аби примусити Роберту замовкнути до завтра, до тієї години, коли звідси відійде поїзд на Біг-Бітерн і Шейрон, а там вони, зрозуміло, неодмінно повінчаються!
Чому вона така вимоглива? Чого ради, зрештою (якщо не зважати на це її вперте бажання будь-що-будь поставити на своєму), він мусить тягатися з нею то туди, то сюди? Для нього це — щогодинні, щохвилинні страждання, справді жорстокі і нескінченні душевні муки, а якби він міг позбутися її… О, Сондра, Сондра, коли б ти зглянулася з своєї височини і допомогла мені! Не брехати більше! Більше не страждати! Не знати жодних принижень і горя!
Але замість цього — знову брехня. Довгі, нудні і непотрібні шукання водяних лілій. Клайд був такий неспокійний і нервовий, що вся ця прогулянка скоро набридла Роберті не менше, ніж йому. Чому, питала вона себе, він такий байдужий до можливості повінчатися? Це можна було б уладнати заздалегідь, і тоді ця прогулянка була б здійсненням її мрій… так було б, якби… якби він влаштував усе раніше, в Утіці, як вона хотіла. Знову це очікування, ця ухильність… повсякчасна, така характерна для Клайда, непевність і нерішучість. Роберта знову почала брати під сумнів, чи правда, що він має намір одружитися з нею, як обіцяв? Та завтра чи в крайньому разі позавтра все з’ясується. Навіщо ж тепер тривожитися?