А назавтра опівдні—станція Ган-Лодж і Біг-Бітерн, і Клайд виходить з вагона і проводжає Роберту до автобуса, що чекає на приїжджих. На ходу він переконує її, що їй буде зручніше залишити свій чемодан тут, — адже вони повернуться цим самим шляхом; він же свій чемодан візьме з собою, бо там фотографічний апарат і заздалегідь приготовлений сніданок, — вони ж вирішили поснідати на озері… Але, підійшовши до автобуса, Клайд злякався: шофером на автобусі був той самий провідник, якого він бачив на Біг-Бітерні. Раптом тепер виявиться, що цей провідник бачив і запам’ятав його! Хіба він не може пригадати красивий автомобіль Фінчлі, Бертіну і Стюарта на передньому сидінні, Клайда і Сондру — позаду, Грента і Харлея Бегота, які вийшли з машини, щоб поговорити з ним?
І миттю — як весь останній час у хвилини особливої тривоги і страху — холодний піт вкрив його обличчя і руки. Про що ж він думав раніше? Як побудував свої плани? Та як же можна розраховувати, що він уладнає таку справу, якщо він так погано все обміркував? Ось так само він не здогадався надіти кепку в дорогу від Лікурга до Утіки або хоч би дістати її з чемодана ще до того, як купив капелюха, і взагалі треба було купити капелюха заздалегідь.
Але провідник не пригадав його, хвала богові! Навпаки, він з цікавістю спитав, як у зовсім незнайомого:
— Їдете на Біг-Бітерн? Уперше тут?
І Клайд, з величезним полегшенням і все ж з внутрішнім тремтінням, відповів:
— Так, — і потім у нервовому збудженні спитав — Багато там сьогодні народу?
Не встиг він договорити, як це запитання здалося йому майже безумним. Навіщо, навіщо, заради всього святого, він запитав про це? Невже не буде кінця-краю цим безглуздим, згубним для нього необачностям? Він був такий схвильований, що майже не чув відповіді провідника, голос якого, здавалося, долинав звідкілясь здалеку:
— Не дуже вже й багато. Мабуть, чоловік сім-вісім. А четвертого у нас було чоловік тридцять, та майже всі поїхали вчора.
Німа тиша дерев, що вишикувалися вздовж липкої глинястої дороги, якою вони їхали; прохолода і тиша; в гущавині навіть тепер, саме опівдні,— темні глибини і заулки, кривавочервоний присмерк. Якщо прослизнути туди, чи вночі, чи вдень, кого там зустрінеш? З хащі долинає металічний крик сойки; жайворонок у далечині наповнює сріблясту імлу своєю дзвінкою піснею. А коли важкий закритий автобус проїжджав через дзюркотливі струмки по грубих дощаних мостах, Роберта захоплювалася прозорою виблискуючою водою. Як тут чудово, Клайд! Чуєш, як дзвенить-струмок? А яке свіже повітря!
І все ж-вона скоро помре!
Боже!
Але припустимо, що на Біг-Бітерні— в гостиниці, на пристані — теж багато народу. Може, на озері повно рибалок, вони розсіялися по одному тут і там, і ніде немає жодного відлюдного, тихого куточка. Як дивно, що він не подумав про це! Це озеро, мабуть, зовсім не таке, безлюдне, як він уявляв, — і саме сьогодні тут може бути це менше народу, ніж на озері Грасс. Що тоді?
Ну, що ж, тоді—тікати… тікати», і нехай буде, що буде. Таке напруження йому не під силу… до біса!.. Ці думки загублять його. І як він міг мріяти про те, щоб досягнути щастя з допомогою такого дикого й жорстокого задуму — вбити і потім утекти… вірніше, вбити і підстроїти все так, щоб їх обох визнали за загиблих… тоді як він— убивця повернувся б до життя і щастя. Який огидний план! Але як же інакше? Як? Хіба він не підготувався до цього? Невже тепер відступити?
А Роберта, сидячи поруч нього, уявляла собі, що її чекає не що інше, як весілля, — завтра вранці вже напевно. А поки що для розваги вона подивиться на красиве озеро, про яке казав Клайд, — казав так, немовби ця прогулянка — найприємніша і значна подія і в його, і в її житті.
Та ось провідник знову звернувся до Клайда:
— Ви не маєте наміру затриматися тут надовго, треба гадати? Я бачив, ви залишили речі молодої леді на станції.
Він кивнув у бік Ган-Лодж.
— Ні, ми виїжджаємо сьогодні ввечері, поїздом о восьмій годині десять хвилин. Ви відвозите публіку на цю годину?
— Ну, звичайно.
— Мені так і казали на озері Грасс.
Ну, для чого він додав це — про озеро Грасс? Отже він показав, що вони з Робертою були там, перш ніж приїхали сюди. І цей дурень із своїм зауваженням про «речі молодої леді» і про те, що вони залишилися на станції! От диявол! Чого він сунеться в чужі справи? І чому він вирішив, що вони з Робертою не подружжя? Чи, може, він цього не мав на’ думці? В усякому разі, для чого це запитання, коли в них було два чемодани? Звідки йому знати, що залишився саме її чемодан? Дивно! І що за нахабство! Як він міг знати чи здогадатися… А проте, чи не все одно — одружені вони або ні? Якщо її не знайдуть, заміжня вона чи не заміжня — це не матиме ніякого значення. А як знайдуть і буде встановлено, що вона не була одружена, це тільки доведе, що вона приїжджала сюди з кимось, але не з ним, чи не так? І тепер про це нема чого турбуватися.