А Клайд усе думав. Ну, яка користь тепер з цих розмов? Чи не однаково — погодиться він з нею або не погодиться? Він розмовляє з нею так, наче завтра вона ще буде тут. А її не буде. Адже його — і її — чекає зовсім інше. Великий боже!
Якби тільки його коліна не тремтіли так! І ще цей холодний піт, що вкриває руки, обличчя, все тіло!..
Потім вони попливли далі, до західного берега озера, до того острова, і Клайд, тривожно і стомлено озираючись на всі сторони, переконувався, що навкруг них немає ні душі — ніде ні душі,— ні на березі, ні на воді. Нікого! Тут так тихо, так безлюдно, хвала богові. Тут або де-небудь поблизу він може зробити це, якщо тільки в нього вистачить мужності… але мужності не було — поки що… Роберта знову опустила руки у воду і спитала, чи не можна пошукати де-небудь водяних лілій чи польових квітів на березі. Водяні лілії! Польові квіти! А він тим часом переконується, що ніде невидно ані доріг, ні стежок, ні хатини, ні намету — ні ознаки житла серед цих високих ялин, віття яких густо переплелося, жодного човна на широкому просторі прекрасного озера в цей прекрасний день. Та що коли який-небудь поодинокий мисливець, провідник чи рибалка приховується в лісах або на березі? Хіба цього не може бути? Що коли тут зараз хто-небудь є і стежить за ними?
Доля!
Загибель!
Смерть!
Але ніде — ні звуку, ні димку. Тільки… тільки самі високі гостроверхі темнозелені ялини, похмурі і мовчазні: де-не-де серед них— попелястосіре під пекучим полудневим сонцем мертве дерево, його висохлі, виснажені гілки простягнуті, мов загрожуючі руки.
Смерть!
Пронизливий металічний крик сойки в хащі лісу, дивне, потойбічне «тук-тук-тук» самітного дятла; зрідка шугне червоною блискавкою кардинал або промайне чорно-жовте пір'я дрозда.
О, як ясно світить сонце
У Кентуккі в нас удома!
Це весело заспівала Роберта, опустивши руку в темносиню воду.
А трохи згодом вона завела іншої популярної пісеньки: «Якщо хочеш, я прийду в неділю».
Минула ще ціла година — катання, похмурі розмірковування, співи, розшуки мальовничих куточків і тихих заток з ліліями, і Роберта вже сказала, що треба стежити за часом і не затримуватися тут надто довго… і от, нарешті, бухта з південної сторони острова — красива, але сумна, в тісному колі берегів, обведена траурною смугою ялин, схожа на маленьке озерце; вузька протока сполучає бухту з великим озером, але й сама по собі вона досить значна: розміром близько двадцяти акрів і майже зовсім кругла. З усіх боків, якщо не брати вузької протоки, що відділяє з півночі острів від суходолу, це озерце суцільною стіною оточують дерева. І тут і там біля берегів комиші і латаття. І щось підказувало, що це озерце, ця тиха заводь спеціально призначена для тих, хто стомився від життя і турбот, хто прагне втекти від життєвої боротьби і чвар: тут, мудрий і сумний, він знайде своє пристановище.
І коли човен зайшов у цю бухту, тихі темні води цілком заволоділи Клайдом: ще ніколи і ні від чого не змінювався так раптово його настрій. Клайда неначебто привабило, затягло сюди, він обігнув тихі береги бухти — і його немовби стало зносити кудись… кудись у безкраїй простір, де не було нічого… ні підступних задумів, ні планів… ні практичних питань, що вимагають розв’язання… нічого. Зрадлива краса цієї бухти! Вона нібито дражнила його… невідома темна заводь, оточена з усіх боків чудесними пухнастими ялинами. І сама вона була, як величезна чорна перлина; чиясь могутня рука, може, в хвилину гніву або примхи, чи просто граючи, шпурнула її сюди, в темнозелену оксамитову долину… І коли Клайд пильно дивився у воду, глибінь її здавалася бездонною.
І все ж про що вона йому так владно говорила? Про смерть! Про смерть! Про смерть! Виразніше, ніж усе, що він колись бачив. Про смерть! До того ж про смерть спокійну, тиху, добровільну, якій за своїм вибором або під чиїмсь гіпнозом, чи від невимовної утоми віддаєшся з радістю і вдячно… Так мирно… так спокійно… так безтурботно… Навіть Роберта скрикнула від здивування. А він уперше відчув, що чиїсь дужі, але дружні руки лягли на його плечі. Яка втіха, яке тепло, яка сила йде від них! Вони заспокоюють його, підтримують— і вони любі йому. Тільки б вони не кинули його! Тільки б залишалися з ним завжди — ці дружні руки. Хіба коли-небудь у своєму житті він відчував таке заспокоєння і навіть ніжність? Ніде і ніколи… а тепер він спокійний і немовбито стає поза реальністю.