Що з ним?
Чому він зволікає?
У цей критичний момент, перед лицем надзвичайної, настійної необхідності діяти — раптовий параліч волі, мужності, зненависті і гніву, без яких діяти неможливо. І Роберта з свого місця на кормі дивиться на його обличчя, схвильоване, раптово перекривлене гримасою, але в той же час нерішуче і навіть розгублене… замість злоби, люті, несамовитості, на цьому обличчі відбилося враз збентеження, — воно стало майже безглуздим. На ньому можна було прочитати боротьбу між страхом (реакція при думці про смерть чи нелюдську жорстокість, яка потягне за собою смерть) і диявольською, невгамовною і все ж придушеною жадобою діяти — діяти — діяти. Це було тимчасове заціпеніння, момент рівноваги між двома однаковими владними прагненнями: діяти і не діяти. Зіниці в Клайда розширилися і потемніли; обличчя, і руки, і все тіло конвульсійно стиснулися; його непорушність і психічне заціпеніння ставали дедалі зловіснішими, але, власне, говорили не про жорстоку, сміливу волю до вбивства, а тільки про стовбняк чи судорогу.
І Роберта, враз помітивши, що з Клайдом робиться щось дивне— начебто приступ темного безумства, напружена внутрішня боротьба з самим собою, яка так неймовірно і тяжко суперечила всьому, що їх оточувало, — злякано скрикнула:
— Клайд, Клайд, що ти? Що з тобою? У тебе таке обличчя… ти такий… такий чудний. Я ніколи не бачила тебе таким! Що з тобою?
Вона підвелася і, зігнувшись, дуже повільно і обережно, щоб не хитнути човен, хотіла було добратися до нього, бо здавалося, що він от-от упаде ницьма на дно човна або звалиться за борт. І Клайд миттю відчув усю безмірність своєї невдачі, свого боягузтва і невміння скористатися із зручної нагоди, — і так само раптово його охопила хвиля зненависті не тільки до самого себе, а й до Роберти, за те, що вона — чи саме життя — з такою силою зв'язує і поневолює його. І все ж він боявся діяти… він не хотів… він хотів тільки сказати їй, що ніколи, ніколи не одружиться з нею… ніколи, — навіть якщо вона викаже його, — він не поїде з Лікурга, щоб повінчатися з нею… він кохає Сондру і кохатиме тільки її! Але він не мав сила навіть заговорити. Він був тільки злий і розгублений; люто дивився він на Роберту. І коли вона, присунувшись ближче, спробувала взяти його руку в свої, забрати у нього апарат і покласти на дно човна, Клайд поривчасто відштовхнув її, але й тепер у нього не було іншого наміру, крім одного: врятуватися від неї, від її дотику, її нарікань, її співчуття… її сусідства… Боже!..
І однак він рвонувся з такою силою, що не тільки ударив Роберту по губах, носу і підборіддю апаратом (несвідомо він все ще міцно тримав його в руках), а й відкинув її вбік, на лівий борт, так що човен нахилився і мало не зачерпнув води. Роберта пронизливо скрикнула, — і від болю в розбитому обличчі, і від переляку, що нахилився човен. Вражений цим криком, Клайд скочив і рушив було до неї, почасти для того, щоб допомогти їй, підтримати, почасти — щоб вибачитися за цей ненавмисний удар, — і цим рухом остаточно перевернув човна: і Роберта, і Клайд раптом опинилися у воді. Перекидаючись, човен лівим бортом ударив Роберту по голові саме тоді, коли вона, занурившись на мить у воду, знову з'явилася на поверхні, і Клайд побачив перед собою її обезуміле і перекривлене обличчя. Він уже прийшов до пам'яті. А вона була оглушена, перелякана і нічого не розуміла від болю і безмежного, безумного страху: страшна вода, страшно потонути, страшний цей удар, якого Клайд завдав їй випадково, майже несвідомо…
— Рятуйте! рятуйте!
— О, боже, я потопаю! потопаю! рятуйте!
— Клайд! Клайд!
І раптом голос у його вухах:
«Та адже це… це… Чи не про це ти думав, чи не цього бажав весь час у своєму безвихідному становищі? Ось воно! Всупереч твоїм страхам, твоєму боягузтву, це сталося. Нещасний випадок, твій несподіваний, ненавмисний удар позбавляє тебе від зусилля, якого ти жадав і все ж не насмілився зробити. Невже ж тепер — хоча в цьому зовсім немає потреби, адже це просто нещасний випадок, — ти прийдеш їй на поміч і, отже, знову поринеш у нестямну безвихідь, яка так краяла тебе і від якої ти тепер вільний? Ти можеш врятувати її. Але можеш і не врятувати! Дивися, як вона тріпоче. Вона оглушена ударом. Вона не в силі сама врятуватися, а якщо ти наблизишся до неї тепер, вона, охоплена безумним страхом, може потопити й тебе. Адже ж ти хочеш жити! А якщо вона залишиться жива, твоє життя втратить геть усе. Залишайся спокійним тільки намить, на кілька секунд! Чекай, чекай, не звертай уваги на це жалібне благання. І тоді… тоді… Ну от, дивися. Все скінчене. Вона потонула. Ти ніколи, ніколи більше не побачиш її живою, ніколи. А он твій капелюх на воді, як ти хотів. А на човні її вуаль, що зачепилася за кочет. Залиш їх. Хіба це не доказ, що тут стався нещасний випадок?»