— Вірно, Орвіл, цілком вірно, — погодився Хейт. — Я вже говорив вам, що, по-моєму, не слід домішувати політику до таких справ, та коли вже це само собою виходить… — і він, замислившись, замовк.
— А поки що, — провадив далі прокурор, — доручіть Ерлу зробити кілька знімків: нехай точно зафіксує, де знайшли човен, весла, капелюх і в якому місці знайдено потонулу дівчину. І викличте якнайбільше свідків. Я договорюся з аудитором, щоб вам повернули всі витрачені вами гроші. А завтра або в понеділок я буду тут і сам візьмусь за справу.
Він потиснув руку Хейта і поплескав його по плечу. А Хейт, дуже потішений його увагою і сподіваючись на майбутнє, надів свій величезний солом'яний капелюх, застебнув широченне пальто і повернувся в канцелярію, щоб викликати по міжміському телефону вірного Ерла, дати йому інструкції і сповістити, що і сам він, Хейт, знову виїде на місце злочину.
РОЗДІЛ IV
Орвіл Мейсон зразу пройнявся співчуттям до Олденів, бо з першого ж погляду зрозумів: цій сім'ї, мабуть, як і йому, доводилось зазнавати злигоднів, принижень і зневаг. В суботу, близько четвертої години дня, приїхавши на своєму службовому автомобілі із Бріджбурга, він побачив перед собою старий, жалюгідний і ветхий будиночок біля підніжжя пагорба, у дверях хліва — самого Тайтуса Олдена в сорочці з короткими рукавами і в комбінезоні; його обличчя, постать, весь вигляд говорили, що це — невдаха, який добре знає, що всі його зусилля марні. І тепер Мейсон пошкодував, що не подзвонив по телефону перед від'їздом із Бріджбурга: він зрозумів, що для такої людини звістка’ про смерть дочки буде страшним ударом. Тим часом Тайтус, побачивши Мейсона, який ішов до нього, подумав, що це приїжджий хоче розпитати про дорогу, і ввічливо підійшов до нього.
— Ви містер Тайтус Олден?
— Так, сер, це я.
— Містер Олден, моє прізвище Мейсон, я з Бріджбурга, прокурор округу Катаракі.
— Так, сер, — відповів Тайтус, не розуміючи, навіщо він потрібен прокуророві, та ще з такого далекого округу.
А Мейсон дивився на Тайтуса, не знаючи, з чого почати. Трагічна звістка, яку він привіз, буде, мабуть, убивча для цього явно кволого, немічного чоловіка. Вони стояли під однією з високих темних ялин, що росли перед будинком. Вітер пошепки повторював в її хвої свою пісню, стару, як світ.
— Містер Олдек, — почав Мейсон з незвичайною для нього серйозністю та лагідністю. — У вас є дочка на ім’я Берта або, може, Альберта? Я не зовсім точно знаю її ім’я.
— Роберта, — поправив Тайтус Олден, внутрішньо здригнувшись від передчуття чогось недоброго.
І Мейсон, побоюючись, що потім цей чоловік буде не в силах розповісти йому до ладу все, що він хотів знати, квапливо спитав:
— До речі, ви не знаєте часом тут молодого чоловіка на ім’я Кліфорд Голден?
— Скільки я пам’ятаю, ніколи не чув про такого, — повільно відповів Тайтус.
— Або Карл Грехем?
— Ні, сер. Не пригадаю чоловіка з таким ім’ям.
— Так я і думав, — вигукнув Мейсон, звертаючись не так до Тайтуса, як до самого себе, і заговорив далі строго і владно: —А до речі, де тепер ваша дочка?
— Тепер у Лікурзі. Вона там працює. А чому ви питаєте? Хіба вона зробила що-небудь погане… або просила вас про що-небудь?
Він криво, із зусиллям усміхнувся, але в його сіроголубих очах відбилося збентеження і тривожне запитання.
— Одну хвилину, містер Олден, — провадив далі Мейсон лагідно, але водночас рішуче. — Зараз я вам усе поясню. Але спочатку я повинен поставити вам два-три запитання. — І він подивився на Тайтуса серйозно і співчутливо. — Коли ви востаннє бачили вашу дочку?
— Та от вона виїхала звідси в минулий вівторок уранці, їй треба було повертатись у Лікург. Вона там працює на фабриці комірців і сорочок Гріфітса. Але…
— Ще хвилину, — твердо повторив прокурор, — я зараз усе поясню. Напевне, вона приїздила додому на кінець тижня? Так?
— Вона приїздила у відпустку і прожила у нас приблизно з місяць, — повільно і докладно пояснював Тайтус. — Вона не зовсім добре себе почувала і приїхала додому, щоб трохи відпочити. Та коли виїздила, вона була зовсім здорова. Я сподіваюсь, містер Мейсон, ви не хочете сказати, що з нею сталось щось недобре? — Із здивованим виглядом він підніс свою довгу засмаглу руку до підборіддя. — Якби мені могло отаке спасти на думку… — Він розгублено провів рукою по рідкому сивому волоссю.