— А ви не мали від неї звісток з того часу, як вона виїхала? — спокійно говорив Мейсон з твердим наміром добути якнайбільше відомостей, перш ніж завдати тяжкого удару. — Вона не повідомляла, що поїде не в Лікург, а ще куди-небудь?
— Ні, сер, ми нічого не одержували. Але скажіть, з нею не сталось ніякої біди? Може, вона зробила що-небудь таке… Та ні, цього не може бути! Але ви так питаєте… Ви так говорите…
Він злегка тремтів і несвідомо доторкався рукою до тонких блідих губ. Але прокурор, не відповідаючи, вийняв з кишені лист Ро-берти до матері і, показуючи старому тільки напис на конверті, спитав:
— Це почерк вашої дочки?
— Так, сер, це її почерк, — відповів Тайтус трохи голосніше. — Але в чому ж справа, пане прокурор? Чому цей лист потрапив до вас? Що в цьому листі? — Він судорожно стиснув руки, вже ясно читаючи в очах Мейсона звістку про якесь страшне нещастя. — Що таке? Що там? Що вона пише в цьому листі? Ви мусите мені сказати, що сталося з моєю дочкою!
Він схвильовано озирнувся, немов збираючись бігти в дім, покликати на допомогу, поділитися з дружиною своїм страхом… І Мейсон, побачивши, до якого стану довів він бідолашного старого, з силою, але приязно схопив його за руки.
— Містер Олден, — почав він, — у кожного з нас бувають в житті такі тяжкі хвилини, коли треба зібрати всю свою мужність. Я не наважуюсь сказати вам, в чому справа, бо я і сам багато чого зазнав у житті і розумію, як ви будете страждати.
— Вона поранена? Може, вона вмерла? — пронизливо закричав Тайтус, розширеними очима дивлячись на прокурора.
Орвіл Мейсон кивнув.
— Роберта! Дитина моя! Господи боже! — Він увесь зігнувся, немов від удару, і прихилився до дерева, щоб не упасти. — Але як? Де? Її вбило машиною на фабриці? Боже милостивий!
Він повернувся, щоб піти додому, до дружини, але прокурор, чоловік із скаліченим обличчям і міцними руками, спинив його:
— Одну хвилину, містер Олден, одну хвилину! Ви не повинні поки що йти до дружини. Я знаю, це дуже тяжко, це жахливо, але дозвольте пояснити. Не в Лікурзі і не машиною, ні. Вона потонула. У Біг-Бітерні. Вона поїхала за місто в четвер, розумієте? Чуєте, в четвер. Вона потонула в озері Біг-Бітерн у четвер, катаючись на човні. Човен перекинувся.
Збуджений стан Тайтуса, його слова і жести так схвилювали прокурора, що він не міг з належною витримкою пояснити, як усе це сталось (якщо навіть припустити, що це був нещасний випадок). Почувши від Мейсона слово «смерть» у зв'язку з Робертою, приголомшений Олден мало не втратив розум. Вигукнувши своє перше запитання, він став якось по-звірячому стогнати, немов йому перехопило подих. Він зігнувся, скорчився, неначе від сильного болю, потім сплеснув руками і стиснув долонями скроні.
— Моя Роберта вмерла! Моя дочка! Ні, ні! Роберта! О господи! Не потонула! Цього не може бути! Мати говорила про неї тільки годину тому. Вона помре, коли почує про це. І мене це вб’є. Так, уб'є. Моя бідна, моя дорога дівчинка! Дитинка моя! Я не знесу цього, пане прокурор!
І він тяжко і стомлено сперся на Мейсона, і той, як міг, намагався підтримати його. За хвилину старий озирнувся на дім і подивився на двері здивованим, блукаючим поглядом божевільного.
— Хто скаже їй? — спитав він. — Хто наважиться сказати їй?
— Послухайте, містер Олден, — умовляв Мейсон, — ради вас самих і ради вашої дружини прошу вас: заспокойтесь і допоможіть мені розібратись у цій справі, допоможіть тверезо і рішуче, неначе йдеться не про вашу дочку. Я ще далеко не все розповів вам. Але ви повинні заспокоїтись. Дайте мені можливість пояснити все. Це жахливо, і я від усієї душі співчуваю вам. Я знаю, як вам тяжко. Але тут є страхітливі і сумні обставини, про які ви повинні дізнатись. Вислухайте ж мене! Вислухайте!
І тут, тримаючи Тайтуса під руку, Мейсон так швидко і переконливо, як тільки міг, розповів про різні факти і підозри, зв'язані з смертю Роберти, потім дав йому прочитати її лист і наприкінці вигукнув:
— Тут злочин! Злочин, містер Олден! Так ми думаємо в Бріджбурзі,— принаймні ми цього побоюємось, — безсумнівне вбивство, містер Олден, якщо можна вжити таке жорстоке, холодне слово.
Він помовчав, а Олден, вражений словами про злочин, непорушно дивився на нього, ніби не зовсім розуміючи, що йому кажуть.
— Хоч як я поважаю ваші почуття, — знов заговорив Мейсон, — проте, як головний представник закону в моєму окрузі, я вважав своїм обов'язком приїхати сьогодні сюди, щоб дізнатись, що вам відомо про цього Кліфорда Голдена або Карла Грехема або про будь-кого, хто заманив вашу дочку на це безлюдне озеро. Я розумію, містер Олден, ви зараз жорстоко страждаєте. І все-таки я запевняю, що ваш обов'язок — і це повинно бути й вашим бажанням — усіма силами допомогти мені розплутати справу. Цей лист свідчить, що ваша дружина в усякому разі дещо знає про цього суб’єкта, — знає хоч би його ім'я.