І він багатозначно постукав пальцем по листу.
Як тільки Олден зрозумів, що його дочка, очевидно, стала жертвою злочинницького насильства, до почуття гіркої втрати долучився якийсь звірячий інстинкт, поєднаний з цікавістю, гнівом і пристрастю природженого мисливця, — все це допомогло йому опанувати себе, і тепер він мовчки і похмуро слухав, що казав прокурор. Його дочка не просто потонула, — вона вбита, і вбив її якийсь молодий чоловік, що за нього, як видно з листа, вона збиралась вийти заміж! І він, батько її, навіть не підозрівав існування цієї людини! Дивно, що дружина знала, а він — ні. І Роберта не хотіла, щоб він знав.
І зразу ж у нього виникла думка, породжена його релігійними віруваннями, умовностями та звичайним для сільського жителя підозрілим ставленням до міста і до всього міського заплутаного і безбожного життя: думка, що, напевне, який-небудь молодий багатий городянин, спокусник і дурисвіт, з яким Роберта зустрілась у Лікурзі, звів її, обіцяючи одружитись, а потім звичайно не схотів додержати слова. І в ньому вмить спалахнуло жорстоке, невгамсвке бажання помститися тому, хто міг піти на такий мерзенний злочин проти його дочки. Негідник! Насильник! Убивця!
І він, і дружина думали, що в Лікурзі Роберта спокійно, серйозно і щасливо йде своїм важким і чесним шляхом, працює, щоб утримувати себе і допомагати їм, старим. А тимчасом з четверга до ранку п'ятниці її тіло лежало на дні озера. А вони спали на м'якій постелі, ходили, розмовляли, не підозріваючи її страшної долі. І тепер її тіло десь у чужій кімнаті або, може, в морзі, і рідні, люблячі руки ке подбали про нього, — і завтра байдужі, холодні чиновники відвезуть його у Бріджбург.
— Якщо є бог, — схвильовано сказав Олден, — він не допустить, щоб такий негідник залишився непокараним! Ні, не допустить!.. «Побачу я ще, — раптом процитував він, — що діти праведника покинуті і нащадки його просять хліба». — І, враз охоплений пекучою жадобою діяльності, він додав: — Тепер я мушу все розповісти дружині. Так, так, одразу ж! Ні, ви зачекайте тут. Спочатку я скажу їй усе сам на сам. Я зараз повернусь. Зараз. Зачекайте мене тут. Я знаю, це вб’є її. Але вона повинна знати все. Може, вона скаже нам, хто він, тоді ми спіймаємо його, перш ніж він втече кудись далеко… Бідна моя донька! Бідна маленька Роберта! Моя мила, добра, чесна дівчинка!
І, так, безладно бурмочучи, із страдницьким, майже безумним обличчям він повернувся і, вайлуватий і незграбний, ходою автомата рушив до прибудови, що правила за кухню: там, як він знав, м-с Олден готувала якісь особливі страви для завтрашнього — недільного обіду. Але на порозі він спинився, у нього невистачило мужності йти далі. Він був живим втіленням трагічної безпорадності людини перед безжальними, незбагненними і байдужими силами життя.
М-с Олден обернулась і, побачивши його перекривлене обличчя, безсило опустила руки; його погляд, який провіщав недобре, зразу зігнав з її обличчя стомлений, але мирний і простодушний спокій.
— Тайтус, ради бога! Що сталось?
Зняті до неба руки, напіввідкритий рот, моторошні очі, які мимоволі і неприродно звузились і знову широко розкрились, і, нарешті, одно слово:
— Роберта!
— Що з нею? що з нею, Тайтус? що з нею?
Мовчання. Знову нервове сіпання рота, очей, рук… І потім:
— Умерла! Вона… вона потонула! — І він без сил опустився на ослін, що стояв тут же, біля дверей.
М-с Олден якусь мить дивилась на нього, не розуміючи, потім зрозуміла і, не вимовивши ні слова, важко впала на підлогу. А Тайтус дивився на неї і кивав, немов кажучи: «От, от. Тільки так і могло бути. От вона й позбулася цього страхіття». Він поволі підвівся, підійшов до дружини і, ставши на коліна, спробував підняти її. Потім так само поволі випростався, вийшов з кухні і, обійшовши будинок, попрямував до напівзруйнованого ганку, де сидів Орвіл Мейсон, дивлячись на призахідне сонце і міркуючи про те, яке горе повідав цей жалюгідний, безталанний фермер своїй дружині. Йому навіть захотілось на хвилину, щоб усе було інакше, — щоб цієї справи, хоч вона і вигідна йому, Мейсону, зовсім не було.