РОЗДІЛ V
М-р Мейсон у супроводі Олдена і службових осіб ішов у свою канцелярію, питаючи себе, чим міг бути викликаний цей мерзенний злочин? Замолоду він дуже страждав од відсутності жіночої близькості, і тому у нього розвинувся нахил до таких міркувань. Він думав про красу та чарівність Роберти і, з другого боку, про її бідність і суворе моральне й релігійне виховання — і прийшов до висновку, що, як видно з усього, цей молодий чоловік або хлопчак звів її, а потім, коли вона йому надокучила, вибрав такий спосіб, щоб позбутись її,— мниму, зрадницьку «весільну подорож» на озеро. І тут він відчув безмежну особисту ненависть до цієї людини. Підлі багатії! Гулящі багатії! Порочні і злі нероби! І молодий Клайд Гріфітс — гідний представник цієї породи! Хоч би тільки спіймати його!
І водночас він раптом подумав, що, як видно з деяких обставин (дівчина явно булаї близька з цим чоловіком), вона могла бути вагітна. Цієї догадки було досить, щоб викликати в ньому че тільки специфічну цікавість до всіх подробиць романа, який привів до такого кінця, а й нетерпляче бажання перевірити, чи справедливі його підозри. Мейсон почав думати, що треба знайти підхожого лікаря для розтину — якщо не в Бріджбурзі, то в Утіці або в Олбені,— а також сповістити про цю підозру Хейта і, нарешті, визначити характер ударів, що залишили сліди на обличчі Роберти.
Але насамперед Мейсон повинен був оглянути чемодан і його вміст, і тут йому пощастило знайти новий, дуже важливий доказ. Бо, крім платтів і капелюхів Роберти, білизни, пари червоних шовкових підв'язок (вони так і лежали в коробочці, в якій були куплені у Браунштейна в Лікурзі), в чемодані було ще і туалетне приладдя— різдвяний подарунок Клайда. І в куточку футляра, в складку сірої шовкової підкладки була засунута маленька, простенька біла картка з написом: «Берті від Клайда. Поздоровляю з різдвом». Але прізвища не було. А почерк — квапливі карлючки, бо, коли Клайд писав це, він поривався зовсім не до Роберти.
Це вразило Мейсона: як же вбивця не знав, що туалетне приладдя разом з карткою лежить у чемодані? А якщо знав і не вийняв картки, то чи можливо, щоб цей самий Клайд був убивцею? Чи могла людина, яка задумала вбивство, забути про таку картку, написану її власною рукою? Що це за дивний зловмисник і вбивця? І тут прокурор подумав: «Чи не варто приховати існування цієї картки до дня суду і потім несподівано пред’явити її, якщо злочинець почне заперечувати всяку близькість з дівчиною або не признається, що він подарував їй туалетне приладдя?» І він узяв картку і засунув собі в кишеню, але спочатку Ерл Ньюком, уважно оглянувши її, сказав:
— Я не цілком певен, містер Мейсон, але мені здається, що це дуже схоже на запис у гостиниці на Біг-Бітерні.
І Мейсон відповів:
— Ну, це ми незабаром встановимо.
Потім він знаком покликав Хейта в сусідню кімнату, де ніхто не міг їх бачити і чути, і сказав:
— Ну, Фред, все точно так, як ви думали. Вона знає, з ким поїхала дочка (він мав на увазі те, що вже говорив Хейту по телефону з Більца: що дістав від м-с Олден відомості про гаданого злочинця). Але ви через тисячу років не відгадаєте, хто це, якщо я вам не скажу.
І він пильно подивився на Хейта.
— Без сумніву, Орвіл. Не маю ані найменшого уявлення.
— А ви знаєте фірму «Гріфітс і Компанія» в Лікурзі?
— Не ті, що роблять комірці?
— Так, ті самі.
— Але ж не син?
Очі Фреда Хейта розкрились так широко, як не розкривались уже багато років. Великаі засмагла рука вхопилась за довгу бороду.
— Ні, не син. Племінник.
— Племінник! Семюела Гріфітса?! Не може бути!
Слідчий, чоловік літній, релігійний, строго моральний, зацікавлений у політиці і комерції, смикав бороду і розгублено дивився на Мейсона.
— Поки що всі обставини вказують на це, Фред. В усякому разі я сьогодні вночі їду в Лікург і сподіваюсь, що завтра знатиму більше. Але, бачите, цей самий Олден — фермер, справжнісінький бідняк, його дочка працювала на фабриці Гріфітсів у Лікурзі; а цей племінник, Клайд Гріфітс, як видно, завідував тим відділом, де вона працювала.
— Так, так, так, — промовив слідчий.
— До цієї поїздки, до вівторка, вона провела місяць удома, — була хвора (він зробив наголос на цьому слові). За цей час вона написала йому принаймні десять листів, а може й більше. Про це я дізнався від місцевого листоноші. Він дав свідчення під присягою, по всій формі, ось вони! — і він поплескав по кишені піджака. — Всі листи були адресовані в Лікург Клайдові Гріфітсу. Я навіть знаю номер його будинку. І знаю прізвище сім'ї, де жила дівчина. Я дзвонив туди з Більца. Я сьогодні хочу взяти з собою в Лікург старого: чи не виявиться що-небудь таке, про що він може знати.