— Як, містер Клайд Гріфітс!.. Та ні, це безглуздя! Він племінник містера Семюела Гріфітса, і його тут усі знають. Якщо вам потрібні будь-які відомості про нього, зверніться до його родичів: вони вам, звичайно, все скажуть. Але щоб таке… та цього бути не може!
І вона так дивилась на Мейсона і на місцевого сищика, який уже встиг показати їй свій значок, ніби не була впевнена в їх чесності і в їх повноваженнях.
А тим часом сищик, звичний до цього, вже став з а! спиною м-с Пейтон, внизу сходів, що ведуть на верхній поверх. А Мейсон вийняв з кишені заготовлений передбачливо ордер на обшук.
— Мені дуже шкода, пані, але я мушу просити вас показати нам його кімнату. Ось ордер, який дає мені право зробити обшук, а це підлеглий мені поліцейський агент.
І зразу побачивши всю марність боротьби з законом, м-с Пейтон тремтячою рукою вказала на кімнату Клайда, хоч і думала при цьому, що сталось якесь безглузде, глибоко несправедливе й образливе непорозуміння.
А ті двоє, ввійшовши в кімнату Клайда, почали оглядати її. Обидва зразу помітили в кутку невелику і не дуже міцну замкнену скриню, і м-р Фауне, сищик, в ту ж мить спробував підняти її, щоб визначити вагу, а Мейсон став оглядати одну по одній усі речі в кімнаті, вміст усіх ящиків та коробок, а також усіх кишень в одежі. І в ящику шифоньєрки, серед кальсон і сорочок, що вийшли з ужитку, та старих запрошень від Трамбалів, Старків, Гріфітсів і Гаррієтів, він знайшов аркушик блокнота, на якому Клайд записував для пам’яті, куди його запрошено: «Середа 20 лютого. Обід у Старків», нижче: «П’ятниця, 22, Трамбали». Порівнявши цей почерк з почерком на картці, яка була у нього в кишені, Мейсон зразу ж пересвідчився за їх схожістю, що він справді в кімнаті саме потрібної йому людини. Він сховав аркушик у кишеню і подивився в куток, де сищик уважно розглядав замкнену скриню.
— Що робити з цим, начальнику? Заберемо звідси чи відкриємо тут?
— Я думаю, — поважно сказав Мейсон, — що нам слід відкрити її тут, Фауне. Пізніше я пришлю по скриню, але я хотів би тепер же знати, що там у ній.
Сищик зразу ж витяг з кишені важку стамеску і подивився навкруг, шукаючи молоток.
— Скриня не така вже міцна, — зауважив він, — думаю, що зможу зламати її, якщо ви хочете.
Але тут м-с Пейтон, надзвичайно здивована таким ходом справи, не витримала і заступилась, сподіваючись перешкодити цим грубим діям.
— Я можу дати вам молоток, якщо хочете, — заявила вона, — але хіба не можна послати по слюсаря? Ніколи в житті не чула нічого подібного!
Однак сищик уже збив молотком замок. У невеликому верхньому відділі був усякий туалетний дріб’язок: шкарпетки, комірці, галстуки, кашне, підтяжки, зношений светр, пара високих зимових чобіт дуже сумнівної добротності, мундштук, червона лакована попельничка і ковзани. Але серед усього цього, в куточку, лежали також зв’язані докупи останні п’ятнадцять листів Роберти, послані з Більца, і невеликий її портрет, який вона йому подарувала торік. І тут же — друга, маленька пачка, в якій були зібрані всі записочки та запрошення Сондри, до того дня, коли вона виїхала в Пайн-Пойнт.
Листи, написані звідти, Клайд носив з собою на грудях, біля серця. Знайшлась і третя пачка, ще більш компрометуюча, — одинадцять листів від матері, причому перші два були адресовані Гаррі Тенету в Чікаго до запитання — момент явно дуже підозрілий, а решта — Клайдові Гріфітсу в Чікаго, а потім у Лікург.
Прокурор не став чекати і дивитися, що знайдеться ще в скрині, а взявся до листів: спочатку він прочитав перші три листи Роберти, після чого йому стала зовсім ясною причина її від’їзду в Більц; потім три перші листи від матері на зворушливо простому і дешевому папері: вона натякала на нерозважливу поведінку Клайда в Канзас-Сіті і на нещасний випадок, через який йому довелося виїхати звідти, і настійливо та ніжно умовляла його надалі не збиватися з пуття. І у Мейсона, з його стриманим темпераментом і дуже обмеженим знанням людей та людських відносин, створилось враження, що цей суб’єкт з ранніх юнацьких років мав нестійку вдачу, був легковажний і розбещений.
Водночас Мейсон здивовано дізнався, що хоч Клайда тут і підтримує багатий дядько, але сам він належить до бідної і, крім того, дуже релігійної парості родини Гріфітсів. У звичайних умовах це могло б трошки пом’якшити його ставлення до Клайда. Однак тепер, під впливом записочок Сондри, трагічних листів Роберти і слів матері про якийсь старий злочин у Канзас-Сіті, він прийшов до висновку, що Клайд за складом свого характеру цілком здатний був не тільки задумати цей новий злочин, а й холоднокровно здійснити його. Що ж було там, у Канзас-Сіті? Треба телеграфувати тамтешньому прокуророві і запитати про подробиці.