А потім поясняти все дядькові або холодному, жорстокому Гілберту… і всій цій шикарній, цинічній молоді в Лікурзі?.. Ні, ні! Зайшовши так далеко, він не може відступити. Інакше — катастрофа… може, смерть. Він повинен використати, скільки можливо, це жахливе становище, — використати свій задум, який привів його до такої дивної розв’язки, що неначе виправдує його.
Але ці ліси! Та ще й ніч надходить! Моторошна самотність і небезпеки, приховані скрізь і в усьому! Що робити, що сказати, коли хто-небудь зустрінеться? Він був зовсім розгублений, на межі душевного і нервового розладу. Якби хруснула гілка — він кинувся б тікати, мов заєць.
В такому стані він дочекався темряви і пішов у глиб лісу, але раніше відшукав свій чемодан, змінив костюм і, викрутивши мокрий одяг та спробувавши так-сяк висушити його, поклав у чемодан, накрив сухими гілками та хвоєю, а тоді заховав штатив фотографічного апарата під стовбуром поваленого дерева. І дедалі настійливіше він думав про своє дивне і небезпечне становище. А чи не було кого-небудь на березі в ту саму хвилину, коли він ненавмисно ударив її, і обоє вони впали у воду і вона так пронизливо й жалібно закричала? Що як хто-небудь бачив це… один із тих міцних здорованів, яких він помітив тут удень… може, от зараз хтось знімає тривогу— і вже цієї ночі десятки людей кинуться переслідувати його. Полювання на людину! Вони спіймають його, і ніхто не повірить, що він ударив її ненавмисне! Його навіть можуть лінчувати, не чекаючи законного суду. Це можливо. Таке траплялось. Зашморг на шию. Або, може, застрілять тут, у лісі. І навіть не дадуть можливості пояснити, як це сталось… як довго вона переслідувала і мучила його! Ніхто ніколи не зрозуміє цього!
І думаючи про це, він ішов чимраз швидше — так швидко, як давали змогу міцні, густі й колючі молоді деревця і сухе віття, що зловісно потріскує під ногами, — ішов, повторюючи в думці, що дорога до Бухти Третьої милі має бути у нього праворуч, а місяць, коли зійде, — ліворуч.
Але, боже мій, що це?
Жахливий звук!
Неначе жалібний і зловісний стогін якогось духа у пітьмі!
От!
Що це?
Він випустив чемодан, весь у холодному поту сів на землю і перелякано зіщулився біля високого гіллястого дерева, заціпенілий і нерухомий.
Жахливий крик!
Та це ж сова! Він чув її крик кілька тижнів тому, коли був на дачі Кренстонів. Але тут! У цій хащі! В цій пітьмі!.. Треба йти, щоб скоріше вибратися звідси, це ясно. Треба прогнати ці страшні, нестерпні думки, інакше у нього зовсім не залишиться ні сил, ні мужності.
Але погляд Роберти! Той останній благаючий погляд! Боже! її очі й зараз перед ним. І ці розпачливі, жахливі крики! Невже вони весь час лунатимуть в його вухах… поки він не вибереться звідси?
Чи зрозуміла вона, коли він її ударив, що це сталось без лихого заміру… що це була тільки мить гніву і протесту? Чи знає вона це тепер, де б вона не була, — на дні озера чи, може, тут, у темній хащі, поруч нього? її примара!.. Ні, треба скоріше тікати геть… геть! Треба… і все-таки… тут, у хащі, він в безпеці! Треба взяти себе в руки, не слід виходити на великий шлях. Там прохожі. Там, можливо, люди, які шукають його!.. Але чи вірно, що людина живе і після смерті? Що існують привиди? І вони знають усю правду? Тоді вона повинна знати… але тоді вона знає і про його попередні замисли. Що вона подумає! Може, це вона зараз з похмурим докором переслідує його своїми помилковими обвинуваченнями? Помилковими— хоч і правда, що спочатку він хотів убити її. Він замишляв це! Замишляв! І це, звичайно, великий гріх. І хоч він і не вбив її, але щось зробило це за нього. Все це правда.
Але привиди!., боже, примари тих, хто вже вмер… вони переслідують тебе, щоб викрити і покарати… може, вони стараються спрямувати людей на твій слід… як знати? Мати колись призналась йому, Френку, Есті і Джулії, що вона вірить у привиди.
І, нарешті, — місяць, після того як аж три години він ішов отак, спотикаючись, прислухаючись, чекаючи, весь тремтячи і обливаючись потом. Навколо, хвалити бога, нікого немає! І високо над головою— зірки, яскраві і лагідні, як над Пайн-Пойнтом, де Сондра… Якби вона бачила його зараз^ — як він тікає від Роберти, похованої у водах озера, на поверхні якого плаває його капелюх! Якби вона чула крики Роберти! Дивно, — ніколи, ніколи, ніколи він не зможе розповісти їй, що через неї — через її красу, пристрасть до неї, через усе, що вона значить для нього, — він міг… міг… ну… спробувати вчинити таку жахливу річ — убити дівчину, яку раніше кохав. І протягом усього життя його переслідуватиме ця думка. Ніколи він не зможе позбутись її — ніколи, ніколи, ніколи! Раніше він не думав про це. Жахлива річ!