І раптом у пітьмі, близько одинадцятої години, як він потім зміркував, — від води його годинник спинився, — коли він уже вибрався на великий шлях, що веде на захід, і пройшов милю або дві, з темної хащі раптово, як примари, вийшли ті троє! Спершу він подумав, що вони бачили його в ту мить, коли він ударив Роберту, або зразу після цього, і тепер прийшли схопити його. Яка страшна хвилина! А хлопчик підніс ліхтар, щоб краще розглянути його обличчя! І безперечно, побачив на цьому обличчі підозрілий переляк і збентеження, бо саме в ту хвилину Клайд поринув у тяжкий роздум про все, що сталось: його невідступно переслідувала думка, що він випадково залишив який-небудь доказ, який легко може його викрити. Він відсахнувся, впевнений, що це — люди, послані схопити його. Але в цю мить високий худорлявий чоловік, який ішов попереду, запросто гукнув Клайда, немов його тільки потішила явна полохливість молодого чоловіка: «Здорово, прохожий!», а хлопчак, не виявляючи ані найменшого подиву, ступив наперед і підкрутив гніт у ліхтарі. І аж тепер Клайд зрозумів, що це просто місцеві селяни або провідники, а зовсім не загін, посланий доганяти його, і, якщо він буде спокійний та ввічливий, вони ніколи не запідозрять у ньому вбивцю.
Але потім він сказав собі: «А вони ж запам’ятають мене. Запам’ятають, що я йшов безлюдною дорогою, в таку годину, з чемоданом…» І тут же вирішив, що повинен поспішати… поспішати… і нікому більше не потрапляти на очі.
А через кілька годин, коли місяць уже заходив і від жовтувато-блідого, хворобливого світла, розлитого в лісі, ніч стала ще тужливіша і тяжча, Клайд підійшов до Бухти Третьої милі — селища, яке складалося з купки хатин тубільців і дачних котеджів, що тулились на північному відрозі Індійських гір. З повороту дороги він побачив, що де-не-де у вікнах ще блимають вогники. Крамниці. Будинки. Вуличні ліхтарі. Але в блідому світлі місяця вони здавались зовсім тьмяними — тьмяними і примарними. Ясно одно: в цю годину, в такому костюмі, з чемоданом у руці він не може з’явитися тут. Своїм виглядом він, безперечно, викличе цікавість і підозру, якщо хто-небудь помітить його. Маленький пароплав, що ходить між цим селищем і Шейроном (звідти Клайд повинен був вирушити далі в Пайн-Пойнт), відійде тільки о-пів на дев’яту — отже, поки що треба сховатися де-небудь і по змозі прибрати пристойного вигляду.
І тому він знову ввійшов у ліс, що підступав аж до околиць селища. У лісі Клайд сподівався дочекатися ранку; звідти він міг стежити за годинником на башті маленької церківки, щоб знати, коли настане час вийти. А поки що він старався обміркувати, чи розсудливо він діє? А що як хто-небудь уже чекає його тут? Ті троє… чи, може, ще хто-небудь, хто бачив… Або сповіщений ким-небудь поліцейський агент?.. І трохи згодом він вирішив, що все-таки краще спуститися в селище. Чи варто пробиратися лісами по західному берегу озера… та ще вночі, бо вдень його можуть побачити… адже коли він сяде на цей пароплав, то через півтори години, найбільше через дві, буде в Кренстонів у Шейроні! А пішки він дістанеться туди тільки завтра — це безглуздо, це далеко небезпечніше. І, крім того, він обіцяв Сондрі й Бертіні приїхати у вівторок, а сьогодні вже п’ятниця. І до того ж, може, завтра вже зніметься шум, почнеться погоня… в усі кінці сповістять його прикмети… а сьогодні вранці… хіба Роберту могли знайти так швидко? Ні, ні. Це — найкращий шлях. Хто знає його тут, хто зможе встановити, що він і є Карл Грехем або Кліфорд Голден? Найкраще поспішити, перш ніж стане що-небудь відомо про Роберту. Атож, звичайно. І нарешті, коли баштовий годинник показував десять хвилин на дев’яту, Клайд вийшов з лісу; серце його колотилось.
Вулиця вела до пристані, звідки мав відійти пароплав у Шейрон.
Клайд вагався — і враз побачив, що підходить автобус з озера Рекет. І він подумав, що коли на пристані або на палубі він зустрінеться з ким-небудь із знайомих, можна буде сказати, ніби він щойно приїхав з озера Рекет, де у Сондри й Бертіни багато друзів; а якщо зустріне одну з них, то скаже, що був на озері Рекет позавчора. Назве перше-ліпше прізвище або дачу, в крайньому разі — вигадану.
Отже, він рушив до пароплава і зайняв місце на палубі, а потім вийшов у Шейроні — і, як йому здалось, не привернув до себе нічиєї уваги. На пароплаві було з десяток пасажирів, але жодного знайомого, і ніхто з них, крім хіба молодої дівчини в голубому платті та білому солом’яному капелюшку, як видно, місцевої жительки, не звернув уваги на Клайда. А погляд цієї дівчини виявляв, здається, захоплення. А втім, цього було досить, щоб Клайд, який намагався найменше впадати в око, перейшов на корму, хоч решта пасажирів воліли залишатись на носовій частині палуби.