Клайд здригнувся і похолов: він подумав про жалюгідні двадцять п'ять доларів, які залишились у нього після всіх його кошмарних пригод. А сніданок на чотирьох коштуватиме в клубі доларів вісім або десять, не менше! А може, й більше! Але тут Сондра, помітивши його збентеження, сказала: «Гаразд!» — і, підійшовши ближче до Клайда, легенько стукнула кінчиком туфлі по його черевику.
— Але мені треба переодягтись. Це одна хвилина! А ви от що, Клайд… ви тим часом знайдіть Ендр’ю і скажіть, щоб він приніс битки для гольфа, добре? Ми поїдемо у вашому човні, правда, Берчі?
Клайд побіг шукати Ендрю, думаючи про те, скільки коштуватиме сніданок, якщо вони з Сондрою програють, але Сондра догнала його і схопила за руку:
— Почекайте тут, милий, я вмить повернусь!
Вона кинулась сходами наверх, у свою кімнату, і зразу ж повернулась, міцно стискаючи в маленькій руці пачку кредиток.
— От, милий, скоріше! — шепнула вона і квапливо засунула гроші в кишеню його піджака. — Шш… ні слова! Скоріше! Це щоб заплатити за сніданок, якщо ми програємо, і для всяких інших речей… я скажу потім. Як я люблю вас, хлопчику мій маленький!
Секунду вона захоплено дивилась на нього своїми пестливими карими очима, потім знову побігла сходами і вже зверху крикнула:
— Та не стійте ви тут, дурненький! Ідіть по битки! Швидко!
І вона зникла. А Клайд, торкнувшись кишені, зрозумів, що вона
дала йому дуже багато грошей, — безперечно, вистачить не тільки на всі витрати тут, а і на втечу, якщо буде потрібно. «Люба! Мила дівчинка!» схвильовано подумав він. Чарівна, ніжна, щедра Сондра!
Вона так любить його, по-справжньому любить. Але якщо вона коли-небудь дізнається… О боже! І це ж усе ради неї… якби вона знала! Все ради неї! Потім він відшукав Ендр'ю і повернувся, несучи битки. І от знову з'явилась Сондра. Вона біжить до них у модному зеленому в'язаному спортивному костюмі. Джіл, у шапочці й блузі, схожа на жокея, сміється і жартує з Берчардом, який уже сидить біля стерна в моторному човні. А Сондра на бігу кричить Бертіні і Харлею Беготу:
— Ей, друзі! Чи не хочете з нами?
— Куди?
— В гольф-клуб при «Казино!»
— Ні, занадто далеко. Побачимось після сніданку на пляжі.
І Берчард зразу бере таку швидкість, що човен стрибає, мов дельфін. А Клайд дивиться на все мов уві сні — то з насолодою і надією, то немов крізь темну хмару жаху, — за цією пітьмою, може, вже впритул підкрались до нього арешт і смерть!
Незважаючи на всі його попередні міркування, йому тепер почало здаватись, що він зробив помилку, коли, не ховаючись, вийшов сьогодні вранці з лісу. І все-таки це було, мабуть, найкраще — інакше йому довелося б сидіти в лісі цілими днями, а вночі вибиратися на дорогу, що йде вздовж берега, і прямувати нею пішки аж до Шей-рона. На це треба було витратити два або три дні. І тоді Сондра, здивована і стривожена його запізненням, могла подзвонити в Лі-кург, почалися б балачки, розпитування про нього, які згодом могли б бути небезпечні.
Але тут, цього ясного дня, здається, немає і не може бути ніяких турбот, — принаймні всі інші такі безжурні… а в глибині його душі — холодний морок… І Сондра, в захваті від того, що Клайд з нею, раптом схоплюється, — в руці її, немов вимпел, майорить яскравий шарф, — і вигукує з веселою пустотливістю:
— Клеопатра пливе по морях назустріч… назустріч… та кого ж вона там зустрічала?
— Чарлі Чапліна, — підказав Тейлор, змушуючи човен несамовито стрибати, щоб Сондра втратила рівновагу.
— Ну і безглуздо! — відповіла Сондра, ширше розставляючи ноги, щоб стояти міцніше.
— Ні, ви теж не знаєте, Берчі,— додала вона. — Клеопатра мчить… м-м… знаю — на акваплані!
Вона закинула голову назад і широко простерла руки, а човен раз у раз стрибав, шарахаючи то вправо, то вліво, як зляканий кінь.
— Однаково вам не вдасться повалити мене, Берчі! От побачите! — крикнула Сондра, і Берчард, весь час змінюючи курс, почав різко, скільки вистачало сміливості, кидати човен з боку в бік, а Джіл перелякано закричала:
— Що ви робите? Ви хочете потопити нас всіх?
Клайд здригнувся і зблід, неначе його грім ударив. Йому раптом стало нудно і млосно. Він ніяк не думав, що доведеться так страждати і мучитись, йому здавалось, що все буде зовсім інакше. І от він блідне від кожного випадкового, неумисного слова. А що як йому доведеться зазнати серйозних випробувань… якщо несподівано з’явиться поліцейський агент і спитає, де він був учора і що знає про смерть Роберти… Адже він почне м’ятись, тремтіти, не зможе, мабуть, вимовити ні слова, і звичайно, викриє себе! Ні, він мусить узяти себе в руки, поводитися просто і весело… мусить… принаймні р цей перший день.