— Сумно! — зауважив Берчард Тейлор, перестаючи бринькати на мандоліні.— Хто-небудь знайомий?
— Бланш каже, що вона не чула ще подробиць.
— Мені це озеро ніколи не подобалось, — втрутився в розмову Френк Гаррієт. — Воно занадто відлюдне. Минулого літа ми з батьком і з містером Ренделом ловили там рибу, але недовго залишались. Там надто вже сумно.
— Ми були там три тижні тому. Пам'ятаєте, Сондра? — додав Харлей Бегот. — Вам ке сподобалось на озері.
— Так, пам'ятаю, — відповіла Сондра. — Дуже відлюдне місце. Не уявляю собі, кому і навіщо захотілось туди поїхати.
— Сподіваюсь, що це не хто-небудь із знайомих, — замислено сказав Берчард. — Це надовго зіпсувало б усі наші розваги.
Клайд несвідомо провів язиком по сухих губах і судорожно ковтнув, бо у нього пересохло в горлі.
— Напевне, у жодній сьогоднішній газеті ще нічого немає про це. Хто-небудь бачив газети? — спитала Вайнет Фент, яка не чула перших слів Сондри.
— Ніяких газет немає,— зауважив Берчард. — І однаково вони ще нічого не могли повідомити. Адже Сондрі щойно сказала про це по телефону Бланш Лок. Вона тепер у тих краях.
— Ах, справді.
«А все-таки, може, в шейронській вечірній газетці — як її… «Беннер», чи що?.. — уже є будь-які повідомлення? Якби дістати її ще сьогодні!» подумав Клайд.
І тут — інша думка! Господи, тільки зараз він уперше подумав про це: його сліди!., а що як вони відбились там, у грязюці, на березі? Він навіть не озирнувся, не подивився, так поспішав вибратися звідти. А вони ж могли залишитись. І тоді по них підуть. Підуть за чоловіком, якого зустріли ті троє! За Кліфордом Голденом! Його вранішні мандрування… Поїздка в автомобілі Кренстонів… І у них на дачі — його мокрий костюм! А як хто-небудь під час його відсутності вже побував у його кімнаті, все оглянув, обшукав, усіх розпитав… Може, відчинив чемодан? Який-небудь поліцейський! Господи! Цей костюм у чемодані! Чому він залишив його в чемодані і взагалі при собі? Треба було ще раніше сховати його… завернути в нього камінь і закинути хоч би в озеро. Тоді костюм залишився б на дні. І про що тільки він думав у такому жахливому становищі? Уявляв собі, що вдягатиме ще цей костюм?
Клайд встав. Він буквально задубів і морально, і фізично. Очі його на мить стали якимись скляними. Він мусить піти звідси. Він мусить зразу ж повернутися туди і позбутися цього костюма… закинути його в озеро… заховати де-небудь у лісі, поза будинком!.. Так, але не можна ж піти так раптом, зразу ж після цих балачок про по-тонулу пару. Яке враження він справить?
Ні, одразу подумалось йому. Будь спокійний… старайся не проявити ані найменших ознак хвилювання… будь холодний… і спробуй сказати кілька слів, що ні до чого не зобов’язують.
І от, напружуючи всю свою волю, він підійшов до Сондри і мовив:
— Сумно, правда?
Голос його звучав майже нормально, але міг першої-ліпшої хвилини зірватись і затремтіти, як тремтіли його коліна і руки.
— Так, звичайно, — відповіла Сондра, обертаючись до нього. — Я страшенно не люблю, коли розповідають про такі речі,— а ви? Мама завжди так тривожиться, коли ми з Стюартом тиняємось по цих озерах.
— Так, це зрозуміло.
Голос його став хрипким і неслухняним. Клайд вимовив ці слова із зусиллям, глухо і невиразно. Губи його ще більше стиснулись у вузьку безбарвну смужку, і обличчя зовсім побіліло.
— Що з вами, Клайд? — враз спитала Сондра, подивившись на нього уважливіше. — Ви такий блідий! А очі які! Що сталось? Ви нездужаєте сьогодні, чи це від освітлення?
Для порівняння вона кинула оком на інших, потім знов обернулась до Клайда. І розуміючи, як важливо йому мати вигляд не такий, який був, за її словами, зараз, він постарався по змозі опанувати себе і відповів:
— Ні, нічого. Напевно, це від освітлення. Звичайно, від освітлення. У мене… у мене був важкий день учора, от і все Мабуть, мені не слід було приїздити сюди сьогодні ввечері.— І він через силу усміхнувся неймовірною, неможливою усмішкою.
А Сондра, дивлячись на нього з щирим співчуттям, шепнула:
— Мій Клайді-маленький так стомився після вчорашньої роботи? Чому ж мій хлопчик не сказав мені цього вранці, замість того, щоб стрибати з нами весь день? Хочете, я скажу Френку, щоб він зразу ж відвіз вас назад до Кренстонів? Або, може, ви підніметесь до нього в кімнату і ляжете відпочити? Він і слова не скаже. Я спитаю його, добре?
Вона вже хотіла заговорити з Френком, але Клайд, смертельно зляканий її останньою пропозицією і водночас радий усякій приключці, щоб піти звідси, вигукнув щиро, але все-таки невпевнено: