— Ні, будь ласка, не треба, люба! Я… я не хочу! Це все пройде. Я піднімусь нагору потім, якщо захочу, або, може, поїду раніше додому, якщо ви теж трохи згодом підете звідси, але тільки не зараз. Я почуваю себе не дуже добре, але це минеться.
Сондра, здивована його неприродним і, як їй здалось, майже роздратованим тоном, одразу погодилась.
— Ну, добре, милий. Як хочете. Та коли ви нездужаєте, краще б ви дозволили мені покликати Френка, щоб він одвів вас у свою кімнату. Він не заперечуватиме. А трохи згодом — приблизно о-пів на одинадцяту — я теж попрощаюсь, і ми разом доїдемо до Кренстонів. Я відвезу вас туди, перш ніж їхати додому, а то хто-небудь інший збереться їхати і схоче вас підвезти. Хіба моєму хлопчикові такий план не подобається?
І Клайд відповів:
— Добре, я тільки піду чого-небудь випити.
І він зайшов в одну з просторих ванних кімнат будинку Гарріє-тів, замкнув двері, сів, — і думав, думав… про те, що тіло Роберти знайдено, що на обличчі її, може, залишилися синці від удару, що сліди його ніг могли відбитись на вологому піску і в грязюці коло берега… думав про мокрий костюм на дачі у Кренстонів, про тих трьох у лісі, про чемодан Роберти, про її капелюх та пальто і про свій капелюх з видертою підкладкою, який залишився на воді… і питав себе, що робити далі. Як діяти? Що сказати? Піти зараз до Сондри і умовити її їхати негайно чи залишитись і переживати нові муки? І що буде у завтрашніх газетах? Що? Що? І коли є повідомлення, з яких можна зробити висновок, що його кінець кінцем будуть розшукувати, — що запідозрять його причетність до цієї події,— чи розсудливо рушати завтра в цю намічену екскурсію? А може, розумніше тікати далі звідси? У нього тепер є трохи грошей. Він може виїхати в Нью-Йорк, в Бостон, у Новий Орлеан — там Ретерер… але ні, тільки не туди, де його хто-небудь знає!..
О боже, які безглузді були досі всі його плани! Скільки промахів! Та й чи правильно він розрахував ще з самого початку? Хіба він уявляв собі, наприклад, що тіло Роберти знайдуть на такій глибині? Але от воно з’явилось — і так швидко, вже в перший день, — щоб свідчити проти нього! І хоч він записався в гостиницях під чужими прізвищами, хіба не можуть простежити за ним завдяки вказівкам тих трьох зустрічних і дівчини на пароплаві? Треба думати, думати і думати! І треба вибратися звідси скоріше, поки не сталось що-небудь непоправне через цей мокрий костюм.
Його враз обійняла ще більша кволість та жах, і він вирішив повернутися до Сондри — сказати, що він і справді почуває себе зовсім хворим і, якщо вона не заперечує і може влаштувати це, волів би поїхати з нею додому. Тому о-пів на одинадцяту, задовго до кінця вечірки, Сондра заявила Берчарду, що вона почуває себе не зовсім добре і просить відвезти її, Клайда і Джіл додому; але завтра вони усі зустрінуться, як умовлено, щоб їхати на Ведмеже озеро.
З тривогою думаючи, що, може, і цей його ранній від’їзд ще одна злощасна помилка серед тих, якими досі позначений був, здається, кожний його крок на цьому небезпечному і згубному шляху, Клайд сів, нарешті, в моторний човен і вмить був доставлений на дачу Кренстонів. Зійшовши на берег, він як міг невимушено попросив пробачення в Берчарда та Сондри і, кинувшись у свою кімнату, побачив, що костюм лежить, як і лежав, на тому самому місці — непомітно було, щоб хто-небудь навідувався без нього в кімнату. Все ж Клайд квапливо і боязко вийняв костюм, зав’язав у клуночок, прислухався і, дочекавшись хвилини тиші, коли можна було прослизнути непоміченим, вийшов з дому, немов бажаючи трохи прогулятися перед сном. Відійшовши по берегу озера приблизно на чверть милі від дому, він відшукав важку каменюку, прив’язав до неї костюм і, розмахнувшись, щосили шпурнув далеко у воду. Потім так само тихо, похмурий і неспокійний, повернувся до себе і знову сумовито й тривожно думав, думав… про те, що принесе йому завтрашній день і що він скаже, коли з’явиться хто-небудь, щоб допитати його.
РОЗДІЛ VIII
Після майже безсонної ночі, що змучила Клайда кошмарними снами (Роберта, люди, які з’явились його арештувати, і інше в тому ж роді), настав ранок. Нарешті він підвівся: в нього болів кожний нерв, боліли очі. Через годину він наважився зійти вниз, побачив Фредеріка (цей шофер напередодні привіз його сюди), який виїжджав на одному з автомобілів, і доручив йому дістати всі ранкові газети, що виходять в Олбені та Утіці. І приблизно о-пів на десяту, коли шофер повернувся, Клайд пройшов з газетами до себе, замкнув двері і, розгорнувши одну з газет, зразу побачив приголомшливий заголовок: