Змучений і знесилений, він ніяк не міг заснути і весь час ходив уперед і назад або сідав на край незвичної твердої койки і думав, думав. А на світанку старий, кістлявий, хворий на ревматизм тюремник у зношеній бахматій синій формі приніс йому на чорному залізному підносі кухоль кофе, скибку хліба і шматочок шинки з яйцем.
І просуваючи піднос крізь віконце у гратах, старий зацікавлено і водночас байдуже дивився на Клайда. Але Клайдові було не до їжі.
А потім один по одному приходили Краут, Сіссел та Суенк і, нарешті, сам шериф, і кожен заглядав у камеру і питав: «Ну, Гріфітс, як ви себе почуваєте сьогодні?» — або: «Хелло, може, вам що-небудь потрібно?» А погляди їх виявляли подив, огиду, підозріливість і жах: адже він — убивця! І все-таки його присутність викликала в них ще й іншого роду інтерес і навіть шанобливу гордість. Хоч там як, він усе-таки був Гріфітс, представник добре відомих кіл суспільства у великому південному місті. І притому для них, як і для безмірно збудораженої широкої публіки, він був звіром, що потрапив у пастку; спіймано його в сіті правосуддя завдяки їх надзвичайній умілості,— живий доказ їх талантів! І газети, і публіка, безперечно, загомонять про цю справу, — їх чекає слава! Поряд з портретом Клайда надрукують і їх портрети, їх імена згадуватимуться разом з його ім'ям!
А Клайд дивився на них крізь залізні прутки і намагався бути ввічливим: він тепер в їх руках, і вони можуть робити з ним усе, що захочуть.
РОЗДІЛ XI
Результати розтину, безперечно, були для Мейсона кроком назад, бо, хоч у протоколі, підписаному п’ятьма лікарями, говорилось: «Удари біля рота і носа; кінчик носа, очевидно, був трохи сплющений; губи розпухли; один передній зуб трохи розхитаний; на слизовій оболонці внутрішньої сторони губів є садна», — однак лікарі одностайно запевняли, що всі ці пошкодження зовсім не були небезпечні для життя. Найсерйозніше поранення було на черепі: видно, по голові сильно вдарили «якимсь тупим інструментом» — дуже невдалий вираз, якщо мати на увазі удар човна, коли він перекинувся (саме це твердив Клайд у своєму першому зізнанні), «виявлено тріщини і внутрішній крововилив, що міг спричинити смерть».
Але при дослідженні легенів виявилось, що, занурені у воду, вони тонуть, — і це беззаперечно доводило одно: Роберта не була мертва, коли впала у воду, а була жива і потонула пізніше, як і запевняв Клайд. І більше ніяких ознак насильства чи боротьби, хоч, як видно з положення рук і пальців, було схоже, що Роберта до чогось тягнулась і намагалась за щось ухопитись. За борт човна? Чи можливо? А може, кінець кінцем, в розповіді Клайда є якась крихта істини? Звичайно, всі ці обставини говорять почасти на його користь. Проте, як одностайно вважали Мейсон і інші, ці дані ясно доводили, що коли він і не вбив її, перш ніж кинути у воду, то в усякому разі ударив, а потім, — може, коли вона знепритомніла, — кинув за борт.
Але чим він її ударив? Якби тільки змусити Клайда сказати це!
І враз Мейсона осінило: він повезе Клайда на Біг-Бітерн і, хоч закон охороняє обвинувачених від будь-якого силування, все-таки змусить його знову пройти крок за кроком усі стадії злочину. Можливо, і не вдасться примусити Клайда повністю виказати себе, а все ж, — потрапивши знову в ту обстановку, на те місце, де стався злочин, він може мимоволі чим-небудь указати хоч би на місце, де заховано костюм або знаряддя, яким Клайд ударив Роберту.
Отже, на третій день ув’язнення — нова поїздка на Біг-Бітерн в супроводі Краута, Хейта, Мейсона, Бертона Берлея, Ерла Нью-кома і шерифа Слека з його помічниками, і повільне, ретельне обслідування всіх місць, де Клайд побував того жахливого дня. І Краут, виконуючи інструкцію Мейсона, «підмазувався» до Клайда, намагаючись викликати його довір'я, а водночас і відвертість. Краут доводив, що наявні докази занадто незаперечні: «присяжні вам ніколи не повірять, ніби ви її не вбивали», але «якщо ви все розкажете Мейсону по щирості, він поговорить з суддею або з губернатором. Він може зробити для вас більше, ніж будь-хто інший, може вас виручити — і ви відбудетесь довічним ув’язненням або двадцятьма роками… а якщо будете отак від усього відмагатись, не минути вам електричного стільця, це вже напевно».
Але Клайд, охоплений тим же страхом, як і на Ведмежому озері, не переставав уперто мовчати. Навіщо говорити, що він її ударив, коли він цього не робив, принаймні він же не вдарив навмисне? Та й чим? Адже досі ніхто не знає про фотографічний апарат.