— Ні, сер, здається, не залишилось.
— Але ви не впевнені?
— Тепер, коли ви питаєте, не зовсім впевнений.
— Ну, це я завтра сам побачу. Тепер про синці у неї на обличчі. Ви нікому не признавались, що ударили її чим-небудь?
— Ні, сер.
— А рана у неї на голові — це справді її ударило бортом човна, як ви казали?
— Так, сер.
— Але всі інші, на вашу думку, можуть бути слідами удару фотографічним апаратом?
— Так, сер, думаю, що так.
— Ну, от що, — Джефсон знову звернувся до Белнепа: —Я гадаю, у свій час ми твердо зможемо сказати, що ці садна і синці зовсім не його рук справа, а просто сліди багрів, що ними шарили по дну, коли шукали її,— розумієте? У всякому разі можна спробувати цю версію. Ну, а коли багри не винні,— додав він досить похмуро і сухо, — тоді, звичайно, тіло необережно перевозили від озера до станції і потім залізницею.
— Так, я думаю, Мейсону не дуже просто буде довести, що сліди ударів з’явились не від цього, — відповів Белнеп.
— А щодо штатива, то треба буде вирити тіло з могили і самим зробити всі виміри, і виміряти також товщину борта човна. Кінець кінцем, Мейсону буде нелегко використати в своїх інтересах цей штатив, хоч він і тримає його в руках.
При цих словах очі м-ра Джефсона звузились і стали особливо світлі й голубі. В голові його і в усій худорлявій постаті було щось від тхора. І Клайдові, який шанобливо за ними стежив, коли слухав їх розмову, здавалось, що саме цей наймолодший з юристів і може допомогти йому. Він такий проникливий і практичний, такий прямолінійний, холодний і байдужий — і однак викликає довір'я до себе, зовсім як потужна машина, що виробляє енергію.
Коли ж, нарешті, ці двоє зібрались іти від Клайда, він засмутився: поки вони були поряд і обмірковували всякі хитрощі та плани врятувати його, він почував себе далеко спокійнішим і сильнішим, більше надіявся та більше вірив, що, може, коли-небудь, хоч і не скоро, вийде на волю.
РОЗДІЛ XVI
Зрештою після всіх переговорів було вирішено, що, мабуть, найлегше і найвірніше, — якщо тільки лікурзькі Гріфітси погодяться на це, — побудувати оборону, посилаючись на неосудність або приступ божевілля, на тимчасовий психічний розлад, викликаний любов’ю Клайда до Сондри Фінчлі і страхом, що Роберта розіб’є всі його мрії та надії на блискуче майбутнє. Але після того як оборонці порадилися з Кетчуменом і Брукхартом у Лікурзі, а ті в свою чергу поговорили з Семюелом і Гілбертом Гріфітсами, цей план було відкинуто. Щоб установити неосудність або тимчасове божевілля, треба було добрати людей, які посвідчили б, що Клайд завжди мав не дуже здоровий розум і все життя був неврівноважений; треба було б підтвердити його дивацтва наочними прикладами; його родичам (зокрема, може, і самим лікурзьким Гріфітсам) довелося б підтверджувати це під присягою. Словом, тут потрібна була б безпосередня брехня і порушення клятви багатьма свідками, і при цьому міг бути заплямований весь рід Гріфітсів. Зрозуміло, ні Семюел, ні Гілберт не побажали нічого подібного. І Брукхарт мусив заявити Белнепу, що від цього способу оборони доведеться відмовитись.
Таким чином Белнепу і Джефсону знову довелося сидіти одному проти одного і міркувати. Бо всякий інший спосіб оборони, який спадав їм на думку, здавався тепер зовсім безнадійним.
— От що я вам скажу, — зауважив упертий Джефсон, заново переглянувши листи Роберти і Сондри. — Листи цієї Олден — найсерйозніше з усього, з чим нам доведеться мати справу на суді. Треба тільки їх як слід прочитати, і напевне заплачуть які завгодно присяжні, а якщо після них почнуть читати листи другої дівчини, — це буде справжня катастрофа. Я думаю, краще було б нам зовсім не згадувати про це друге листування, якщо Мейсон промовчить про нього. Це тільки створило б враження, що він убив Роберту Олден, щоб позбутись її. Мейсону це було б дуже на руку, як я розумію.
І Белнеп від душі погодився з ним.
Однак треба було негайно вигадати якийсь план оборони. І от, нарешті, після кількох нарад, Джефсон (він вважав, що на цьому процесі легко можна зробити кар’єру) прийшов до такого висновку: найнадійнішим способом оборони, якому не суперечитимуть найбільш підозрілі і дивні вчинки Клайда, буде запевнення, що Клайд ніколи і не замишляв убивства:. Навпаки, бувши, коли не фізично, то морально боягузом (про це говорить уся історія, розказана ним самим), він боявся, що може бути викритий і вигнаний з Лікурга і з серця Сондри, і одночасно сподівався, що Роберта, якій він ні-