— Тепер ми повинні подумати, що написати в цій телеграмі і кому її послати. Я хочу сказати, Клайдові, звичайно… у цей… як його… у Бріджбург, — додала вона, заглянувши в газету, і тут же процитувала з біблії: «Страшний у правосудді, почуй нас, боже». Чи, може, цим двом адвокатам, тут є їхні імена. Я боюсь телеграфувати братові Ейси, він може відповісти просто батькові. («Ти — оплот мій і сила моя. На тебе покладаю надію».) Але я думаю, йому передадуть телеграму, якщо послати її на ім’я судді або цих адвокатів, як ти гадаєш? Ні, мабуть, краще пошлемо безпосередньо Клайдові. («Він веде мене до вод тихих».) Треба просто написати, що я прочитала про нього в газеті, і все-таки любов моя з ним, і я вірю в нього, але він мусить сказати мені всю правду і написати, що ми повинні робити. Якщо йому потрібні гроші, треба буде подумати, як їх дістати. («Він підкріпляє душу мою».)
І тут, втративши короткочасний зовнішній спокій, вона стала знову заламувати свої великі, загрубілі руки.
— Ні, цього не може бути. Боже мій, ні! Адже він мій син. Усі ми любимо його і віримо в нього. Ми повинні сказати про це. Бог звільнить його. Не спи і молись. Не втрачай віри. Під сінню крил його знайдеш спокій душевний…
Вона була в нестямі і навряд чи розуміла, що говорить. Еста, стоячи поруч, повторювала:
— Так, мамо! Так, звичайно! Я напишу, телеграфую! Звичайно, це дійде до нього!
Але одночасно вона думала: «Господи, господи! Обвинувачено в убивстві — що може бути гірше! Ні, звичайно, це неправда. Цього не може бути. А що, як він дізнається! (Вона думала про чоловіка.) І це — після історії з Расселом. І після неприємностей, які були у Клайда в Канзас-Сіті… Бідна мама! У неї стільки горя…»
Трохи згодом, стараючись, щоб їх не помітив Ейса, який допомагав прибирати сусідню кімнату, вони обидві спустились у залу місії, де була тиша, а численні написи на стінах провіщали милосердя, мудрість і вічну справедливість господа.
РОЗДІЛ XVIII
Телеграму, складену в описаному вище дусі, було негайно відправлено на ім’я Белнепа та Джефсона, і вони порадили Клайдові одразу ж відповісти, що у нього все гаразд: він має прекрасних оборонців, не потребує грошової допомоги, і, поки його оборонці не порадять, краще нікому з рідних не приїздити сюди, бо все, що можна для нього зробити, вже робиться. Одночасно вони написали м-с Гріфітс, запевняючи її в своєму бажанні допомогти Клайдові і рекомендуючи поки що не втручатись в хід подій.
Але хоч таким способом небезпеку появи західних Гріфітсів на Сході було усунено, Белнеи і Джефсон зовсім не заперечували б, щоб деякі відомості про батьків Клайда, про їх заняття, місцеперебування, вірування та любов до сина просочились у газети, які уперто підкреслювали, що рідня не цікавиться ним. Тому для них вийшло дуже вдало, що телеграму матері, одержану в Бріджбурзі, негайно прочитала люди, які особливо цікавились цією справою і поспішили по секрету розповісти її зміст декому з публіки і з представників преси: в результаті вся сім’я у Денвері зразу ж була знайдена і проінтерв’юїрована. І незабаром в усіх західних і східних газетах з’явились більш-менш повні звіти про теперішнє становище сім’ї Клайда, про діяльність його батьків як керівників місії, про їх вузькі і надзвичайно індивідуалістичні релігійні вірування; говорилось, навіть про те, що Клайда змалку теж змушували ходити разом з усією сім’єю по вулицях і співати псалми, — викриття, яке майже так само прикро вразило товариство в Лікурзі і на Дванадцятому озері, як і самого Клайда.
А м-с Гріфітс, чесна і глибоко щира в своїй вірі і діяльності, без вагань розповідала репортерам, які приходили до неї один за одним, усі подробиці про місіонерський труд свій і чоловіка у Денвері та інших місцях. Згадала вона і про те, що ні Клайд, ні інші її діти ніколи не знали звичайних дитячих радостей і розваг. Однак її хлопчик, в чому б його тепер не обвинувачували, не був поганий по натурі, і вона не може повірити, що він справді винен у такому злочині. Все це — якийсь нещасний збіг обставин, і Клайд, звичайно, пояснить це на суді. Та коли він і вчинив що-небудь безрозсудне, в усьому винен нещасний випадок, який перервав кілька років тому діяльність місії в Канзас-Сіті і змусив усю сім'ю переїхати в Денвер, отже Клайд був залишений на самого себе. І це за її порадою він написав багатому братові її чоловіка в Лікург і потім переїхав туди.
Клайд у своїй камері читав ці повідомлення, і його мучило пекуче почуття приниження і досади. Нарешті він написав матері, висловлюючи їй своє незадоволення: навіщо вона розповідає так багато про минуле і про їх місіонерську діяльність, адже вона знає, що він ніколи не любив цього і терпіти не міг ходити по вулицях. Дуже багато хто дивиться на це зовсім інакше, ніж вона та батько, — зокрема, його дядько, двоюрідний брат і всі ті багаті люди, з якими йому довелося познайомитись і які зуміли влаштувати своє життя зовсім по-іншому і з незрівнянно більшим блиском. Тепер, казав він собі, Сондра, звичайно, прочитає все це, — все, що він сподівався приховати.