— Розумієте, Клайд, це однаково, немовби заплатити за картоплю або за костюм пшеницею чи бобами, бо, хоч у вас і є гроші, хтось раптом з доброго дива оголосив, ніби вони не справжні, і тепер у вас не хочуть їх брати. Тому вам доводиться розплачуватися пшеницею чи бобами. От ми і дамо їм боби. Але виправдує те, що ви не винуваті. Ви не винуваті! Ви поклялись мені, що в останню хвилину не хотіли її ударити, незалежно від того, які у вас були наміри спочатку. І цього для мене досить. Ви не винуваті.
І тут, узявши Клайда за вилоги піджака і пильно дивлячись в його карі очі, погляд яких виказував напруження і нервозність, Джефсон додав твердо і переконано (для нього самого це переконання було тільки ілюзією, але він неодмінно хотів передати його Клайдові):
— І в ту хвилину, коли ви почнете слабнути чи нервуватись або коли ви будете відповідати на запитання Мейсона і вам здаватиметься, що він бере верх, запам'ятайте, я хочу, щоб ви твердо сказали собі: «Я не винуватий! Не винуватий! Вони не мають права мене засудити, бо я насправді не винуватий». А якщо це не допоможе вам узяти себе в руки, — подивіться на мене. Я буду поруч. Якщо ви почнете хвилюватись, вам треба буде тільки подивитись мені просто у вічі, от як я зараз дивлюсь. І ви будете знати, що я хочу, щоб ви взяли себе в руки і поводились так, як я вам зараз кажу: ви присягнете в тому, в чому ми просили вас присягнути, хоч би що ви при цьому почували, і хоч би вам здавалося навіть, ніби це неправда. Я не допущу, щоб вас стратили за те, чого ви не робили, тільки тому, що вам не дозволять підтвердити під присягою щиру правду. Ну, от і все!
І він весело і лагідно поплескав Клайда по спині, а Клайд, відчувши незвичайний приплив бадьорості, зрозумів у цю хвилину, що, звичайно, він зможе поводитись так, як йому сказано, і саме так і зробить.
Потім Джефсон вийняв годинник і глянув спочатку на Белнепа, потім у найближче вікно. Юрба вже зібралась біля суду та коло дверей тюрми, — тут репортери і фотографи нетерпляче ждали появи Клайда, щоб на ходу зняти його і всіх причетних до справи.
— Ну, здається, пора, — спокійно сказав Джефсон. — Схоже на те, що Есе населення Катаракі збирається пройти в зал суду. У нас буде велика аудиторія. — І, звертаючись до Клайда, додав: — Вам нема чого бентежитись, Клайд. Усе це просто селюки, що зібрались розважитися міським видовищем.
І Джефсон і Белнеп виходять. їх змінюють біля Клайда Краут і Сіссел; оборонці серед перешіптувань юрби перетинають площу, що поросла вигорілою травою, і прямують до будинку суду.
А ще через п'ять хвилин виходить і сам Клайд; перед ним ідуть Слек і Сіссел; супроводять його Краут і Суенк і, крім того, охороняють ще додаткові вартові — по два праворуч і ліворуч — на випадок якихсь замахів і хвилювання юрби. Клайд намагається триматись по змозі бадьоро і впевнено; але навколо так багато грубих і дивних облич — бородаті чоловіки у важких єнотових куртках та шапках або в поношеній, збляклій, непевного вигляду одежі, звичайній для фермерів у цих краях, і їх дружини та діти… І всі дивляться на нього з такою недоброю цікавістю… Він сторопів, немов ось-ось хто-небудь вистрілить в нього з револьвера або кинеться з ножем. Конвоїри з револьверами в руках своїм виглядом тільки посилюють його тривогу. Проте він чує тільки вигуки: «Ведуть! Ведуть!» «Ось він!» «А з вигляду і не скажеш, що вбивця!»
Клацають затвори фотоапаратів, і супутники ще тісніше оточують його, а у нього все холоне всередині.
І от п'ять коричневих кам'яних східців, і двері старого будинку суду, а всередині знову сходи, які ведуть у просторий довгий зал з високою стелею і стінами, пофарбованими в коричневий колір, з високими, вузькими, закругленими вгорі вікнами праворуч та ліворуч і в дальньому, східному кінці: в них вливаються потоки світла. А в західному кінці залу підвищення, і на ньому темнокоричневе різьблене суддівське крісло, і за ним портрет, а праворуч та ліворуч і в глибині залу — лави, ряди лав, кожний дальший ряд трохи вищий від попереднього, і всі поспіль заповнені народом, і в проходах між ними скрізь тісно стоять люди. І коли Клайд увійшов, усі подалися вперед, витягнули шиї, і в нього впились десятки колючих, допитливих очей, і по залу пройшов гул. Він чув це гудіння і шушукання, проходячи повз лави до вільного простору в передній частині залу: там за столом сиділи Белнеп і Джефсон і між ними стояв незайнятий стілець для нього. Він усією істотою відчував навколо всі ці чужі очі та обличчя, і йому не хотілось дивитися на них.