І все-таки він мусить, як радили Белнеп і Джефсон, сидіти рівно і усміхатись або принаймні спокійно й сміливо зустрінути всі спрямовані на нього погляди. Отже, він випростався і на хвилину закам'янів. Боже, яка схожість! Ліворуч від нього на лаві сиділа жінка або дівчина, яка здавалась живим портретом Роберти. Звичайно, це її сестра Емілія, — Роберта про неї часто говорила… але який жах! його серце мало не спинилось. Може, це Роберта? І вона пронизує його примарним і водночас живим, гнівним, обвинувачуючим поглядом. А поруч — ще одна дівчина, теж трохи схожа на Роберту, і коло неї старий, батько Роберти, — той зморшкуватий дід, якого Клайд бачив, коли зайшов до нього на ферму спитати про дорогу. Тепер він мало не з люттю дивиться на Клайда сірими змученими очима, і погляд цей ясно говорить: «Убивця! убивця.» А біля нього лагідна, маленька жінка років п’ятдесяти, під вуаллю, з хворобливим обличчям у зморшках і запалими очима; зустрівши погляд Клайда, вона опустила очі і відвернулась, ніби відчуваючи гострий біль, але не ненависть. Її мати, поза всяким сумнівом. О, як не все жахливо! Як нестерпно тяжко! Серце Клайда стукало нерівно, руки тремтіли.
Щоб отямитись, він опустив очі вниз, на руки Белнепа і Джефсона, що лежали на столі перед ним; адвокати вертіли в руках олівці над розкритими блокнотами і дивились на Мейсона і на чергового кандидата в присяжні (цього разу — якийсь гладун з дурнуватим обличчям). Які різні руки у Белнепа і Джефсона! М’які, білі, з короткими пальцями в одного — і смугляві, вузлуваті й кістляві, з довгими пальцями у другого. Лагідно і ввічливо Белнеп говорить: «Я просив би кандидата залишити лаву присяжних», — і зовсім інакше, мов постріл, лунає уривистий голос Мейсона: «Звільненої» або повільний, але владний шепіт Джефсона: «Відправте-но його, Елвін. Він нам не підходить». І враз Джефсон звертається до Клайда:
— Вище голову, Клайд! Подивіться навколо! Не згинайтесь у три погибелі. Дивіться людям у вічі! І усміхайтесь природно, коли вже ви хочете усміхнутись. Дивіться їм просто у вічі. Вони нічого вам не заподіють. Це просто фермери, які прийшли подивитись на цікаве видовище.
Проте Клайд зразу помітив, що кілька репортерів і художників, вивчаючи його, пишуть ескізи і замітки, — і кров прилинула йому до обличчя, бо він так само чітко відчував на собі їх пронизливі погляди і чув їх в’їдливі слова, як і скрип їхніх пер. І все це для газет — його зблідле обличчя, тремтячі руки, — від них ніщо не сховається… і його мати в Денвері, і всі в Лікурзі прочитають і побачать… дізнаються, як він подивився на Олденів і як вони подивились на нього, а він не витримав і відвів очі. І все ж… все ж… треба взяти себе в руки, випростатися, подивитись навколо, бо інакше Джефсон зневажатиме його.
І Клайд знову постарався взяти себе в руки і побороти страх; він підняв очі і подивився навколо.
І відразу ж побачив біля стіни, поряд з високим вікном, того, кого боявся побачити, — Трейсі Трамбала; очевидно, він відчув інтерес до цієї справи як юрист, а, може, його привела сюди звичайна цікавість або що завгодно, тільки, звичайно, не жаль і не співчуття до Клайда, — але сьогодні в усякому разі він був у залі суду; на щастя, в цю хвилину він дивився не на Клайда, а на Мейсона, що ставив якісь запитання гладкому присяжному^ А поруч Трейсі — Фредді Селс; короткозорі очі його були заховані за сильними окулярами з товстими скельцями, і він дивився в бік Клайда, але, мабуть, не бачив його, — в усякому разі нічим не показав, що бачить.
О, яка мука!
А в п’ятому ояду від них, з другого боку, — м-р і м-с Гілпін, яких, зрозуміло, відіи/кав Мейсон. Але що вони можуть показати? Що він бував у Роберти в її кімнаті, яку вона наймала у них? І що це робилось потай? Це, звичайно, погано. І ще м-р і м-с Ньютон! Навіщо їх викликали свідками? Мабуть, щоб вони розповіли, як жила Роберта' до зустрічі з ним? І ця Грейс Марр, — він її часто бачив мимохідь, але говорив з нею, власне, тільки один раз, на озері Крам; Роберта її зовсім не любила. Що вона скаже? Звичайно, вона може розповісти, як він познайомився з Робертою, але що іще? А за ними — ні, не може бути! — і все ж… так… звичайно, це він, той
Орін Шорт, від якого він дізнався про лікаря Глека. От маєш! Він, мабуть, розкаже про це… безсумнівно, розкаже. Як це люди все пам'ятають! Йому ніколи і на думку не спадало, що так буде.