— Але хто цей суб’єкт, — враз трагічно вигукнув Мейсон, — якому я пред'являю всі оці обвинувачення? Ось він сидить перед вами. Може, він — син занепалих батьків, виплодок міських трущоб, і йому ніде було набути належне уявлення про обов'язки, без яких немислиме пристойне і гідне порядної людини життя? Чи такий він? Навпаки! Його батько належить до тієї ж родини, яка створила в Лікурзі одно з найбільших і найзначніших підприємств — фірму «Гріфітс і Компанія, комірці і сорочки». Він був бідний — так, без сумніву, але не бідніший від Роберти Олден, а на її вдачу бідність, видно, не вплинула шкідливо. Його батьки в Канзас-Сіті, у Денвері, а перед тим у Чікаго і Гренд-Репідс, у штаті Мічіган, вели, очевидно, життя пастирів душ, хоч і не мали сану: вони проповідували і керували місіями; за зібраними мною відомостями, це люди по-справжньому, глибоко релігійні і порядні в усіх відношеннях. Але він, їх старший син, якого, здавалося б, повинен був запалювати цей приклад, рано відвернувся од їх світу і призвичаївся до більш легковажного життя. Він став посильним у відомому готелі «Грін-Девідсон» у Канзас-Сіті.
І Мейсон почав доводити, що Клайд завжди був перекотиполем, бродягою, якому, може, через певну особливість його натури, вічно не сидиться на одному місці. Пізніше, розповідав далі Мейсон, він дістав пост завідуючого відділом на добре відомій фабриці його дядька в Лікурзі. Поступово він став вхожий у те товариство, до якого належали його дядько і діти дядька. Він одержував таку платню, що міг дозволити собі зняти кімнату на одній з кращих вулиць міста, а дівчина, яку він убив, жила в жалюгідній кімнатинці на глухій околиці.
— Досі,— провадив далі Мейсон, — чомусь старанно перебільшували молодість підсудного. (Тут він дозволив собі зневажливо усміхнутись.) І його оборонці, і газети всі знову й знову називали його хлопчиком. Але він не хлопчик. Він дорослий мужчина. Щодо його становища у суспільстві і виховання, він мав більше переваг, ніж будь-хто з вас тут, на лаві присяжних. Він подорожував. У готелях і клубах, у лікурзькому товаристві, з яким він був зв’язаний такими тісними узами, він зустрічався з порядними, достойними і навіть видатними, визначними людьми. Адже в момент арешту, два місяці тому, він був у дуже вишуканому товаристві, в компанії світської молоді, яка приїхала в наші місця на літній сезон. Запам’ятайте це! Він має зрілий, зовсім не дитячий розум. Це розум цілком розвинений і прекрасно урівноважений.
«Джентльмени, — провадив він далі,— як незабаром доведе вам обвинувачення, через якихось чотири місяці після приїзду обвинуваченого в Лікург ця дівчина почала працювати на фабриці в тому відділі, який він очолював. І не більш як через два місяці він умовив її переїхати від поважних та богобоязливих людей, в яких вона оселилась у Лікурзі, в дім, що про нього вона нічого не знала. Головна перевага цього нового житла з точки зору обвинуваченого полягала в тому, що тут він міг потай, наодинці, не боячись будь-чийого нагляду, здійснювати свої мерзенні цілі щодо цієї дівчини.
«На фабриці компанії Гріфітс, — ми вам це пізніше доведемо, — існує одно правило, яке пояснює багато чого в цій справі: ніхто з вищих службовців або завідуючих цехами та відділами не повинен входити в будь-які позаслужбові відносини з підлеглими йому дівчатами і взагалі з робітницями фабрики ні в її стінах, ні поза ними. Це могло б несприятливо відбитись на моралі і репутації службовців цього прекрасного підприємства, і тому забороняється. Незабаром після того, як цей чоловік прийшов на фабрику, його ознайомили з зазначеним правилом. Але чи стримало це його? Чи стримало його хоч у будь-якій мірі опікування та увага, так недавно виявлені йому дядьком? Анітрохи! Потайність! Потайність з самого початку! Зваблення— от його мета. Таємне, умисне, неморальне і беззаконне, неприпустиме і засуджуване суспільством співжиття поза священними, облагороджуючими узами шлюбу.
«Така була його мета, джентльмени! Але чи знав хоч хто-небудь у Лікурзі, або десь-інде, що його і Роберту Олден зв'язували такі відносини? Жодна душа! Жодна душа, як я міг встановити, не мала ані найменшого уявлення про цей зв'язок, поки дівчина не загинула. Жодна душа! Тільки подумати!
«Панове присяжні! — тут у голосі Мейсона забриніло мало не благоговіння. — Роберта Олден любила підсудного всіма силами своєї душі. Вона любила його тією любов'ю, що становить найвищу таємницю людського розуму та людського серця і в своїй силі та в своїй слабості здатна зневажити страх сорому і навіть небесної кари. Це була дівчина чистосердна, скромна, добра і віддана, дівчина палка і любляча. І вона любила, як може любити тільки великодушна, довірлива: і самовіддана душа. І люблячи так, вона, зрештою, віддала йому все, що може віддати жінка коханому.