«Друзі мої, це траплялось мільйони раз у нашому світі і це трапиться ще мільйони раз у майбутньому. Це не нове і це ніколи не застаріє.
«Але в січні або в лютому ця дівчина, яка тепер спочиває в м6-> гилі, змушена була прийти до підсудного Клайда Гріфітса і сказати йому, що вона має стати матір’ю. Ми доведемо вам, що і тоді, і пізніше вона благала його виїхати з нею і повінчатись.
«Але чи виконав він її просьбу? Чи мав намір виконати? О, ніі Бо на цей час у мріях і почуттях Клайда Гріфітса сталася зміна. Він встиг побачити, що ім’я Гріфітс у Лікурзі відкриває доступ з найдобірніше коло людей, і що той, хто був нікчемністю в Канзас-Сіті або в Чікаго, тут — визначна особа і може зав’язувати знайомства з багатими й освіченими дівчатами, які бувають у сферах, безмежно далеких від того середовища, до якого належала Роберта Олден. Більше того: він знайшов дівчину, яка зовсім полонила його своєю красою, багатством, становищем у суспільстві,— поруч неї скромна фабрична робітниця, дочка фермера, в своїй убогій самотній кімнатці, де він сам її оселив, здавалась, звичайно, жалюгідною. Вона була досить хороша для любовної інтрижки, а не для шлюбу. І він не схотів з нею одружитися.
Мейсон замовк на мить, а потім провадив далі:
— Проте я не міг знайти ані найменшої зміни в житті Клайда Гріфітса, і його пристрасть до світських розваг анітрохи не зменшилась. Навпаки, з січня до п'ятого липня і навіть пізніше, — так, навіть, після того, як вона змушена була кінець кінцем сказати йому, що коли він не вивезе її і не одружиться з нею, вона звернеться до почуття справедливості тих, хто знав і її, і Клайда, і навіть після того, як вона, холодна, позбавлена життя, знайшла вічний спокій на дні Біг-Бітерну, — танці, пікніки, автомобільні екскурсії, запрошення на обіди, прогулянки і розваги на Дванадцятому озері, на Ведмежому озері… Видно, йому і на думку не спадало, що становище, в якому опинилась міс Олден, і морально, і з погляду громадськості зобов'язує його змінити свою поведінку.
Мейсон замовк і подивився в бік Белнепа та Джефсона, а вони, не дуже засмучені або заклопотані, тільки усміхнулись — спочатку йому, а потім і один одному; але Клайд, наляканий гнівною пристрасністю цієї промови, з тривогою думав про безліч захованих у ній перебільшень і несправедливостей.
Мейсон перепинив ці його міркування.
— Отже, як я вже сказав, джентльмени, — знову заговорив він, — Роберта Олден почала наполягати, щоб Гріфітс одружився з нею. І він обіцяв їй одружитись. Однак ви побачите — це випливає з усіх наявних даних, — що він зовсім не мав наміру виконати свою обіцянку. Навпаки, коли він не міг далі терпіти її нарікань і миритися з небезпекою, яку, безперечно, являло для нього її перебування в Лікурзі, він умовив її виїхати додому, до батьків, очевидно під тією приключкою, що їй слід пошити собі дещо з одежі на той час, коли він приїде по неї і відвезе її в яке-небудь віддалене місто, де їх ніхто не знає і де вона, вже його дружина, зможе достойно дати життя їхній дитині. Як видно з її листів до нього, — я доведу це, — він повинен був приїхати по неї через три тижні після її приїзду додому, в Більц. Але чи приїхав він, як обіцяв? Ні, він цього не зробив.
«Кінець кінцем — і тільки тому, що іншого виходу не було, — він дозволив їй приїхати до нього шостого липня, рівно за два дні до її смерті. Не раніше, ніж… але про це далі! Тим часом у період між п'ятим червня і шостим липня він залишив її тужити на цій маленькій, занедбаній фермі поблизу Більца, в округу Майміко, де вона з допомогою сусідок шила собі деякі плаття, що їх навіть тепер не наважувалась назвати своїм посагом. Вона підозрівала, що він кине її, і боялася цього. І от щодня, а іноді й двічі на день, вона пише йому, ділиться своїми страхами і благає його листом або хоч словом підтвердити, що він справді приїде і забере її.
«Але ж чи виконав він її просьбу? Жодного листа. Жодного!
О, ні, джентльмени, ні! Натомість кілька розмов телефоном: їх було не так легко простежити і зрозуміти. Але і ці розмови відбувались так рідко, уривками, що вона гірко скаржилась на його неуважність, па відсутність інтересу до неї в цей час. Наприкінці тих п'яти тижнів, зневірившись, вона навіть написала йому так (тут Мейсон вийняв з пачки, що лежала перед ним на столі, один лист і прочитав): «Попереджаю тебе, що коли я не дочекаюся від тебе телефонного дзвінка або листа до полудня п'ятниці, я приїду в Лікург того ж вечора, і всі дізнаються, як ти повівся зі мною». Ось ті слова, джентльмени, які змушена була, зрештою, написати бідна дівчина.