Через день або два, — провадив далі Мейсон, ще думаючи, ніби цими словами він змушує Клайда буквально вмирати від страху. — Але Голден або Грехем з Олбені чи Сіракуз, чи ще там звідкись, думав інакше. Він знав, що не повернеться. І він узяв з собою в човен усе своє добро. І весь довгий день, з полудня до вечора, він шукав зручного місця на цьому відлюдному озері,— такого місця, яке було б важко помітити звідкись з берега, — це ми вам доведемо. І смерком він знайшов таке місце. І потім, ідучи лісом на південь, з новим солом'яним капелюхом на голові і з чистим сухим чемоданом у руках, він вважав себе в цілковитій безпеці. Кліфорда Голдена більше не було, і Карла Грехема більше не було, — вони потонули, вони спочивали на дні Біг-Бітерну разом з Робертою Олден. Але Клайд Гріфітс був живий і вільний і прямував до Дванадцятого озера, до того товариства, яким він так дорожив.
«Джентльмени, Клайд Гріфітс убив Роберту Олден перед тим, як кинув її у воду. Він ударив її по голові і по обличчю і думав, що ніхто не бачив цього. Та коли її останній передсмертний крик пролунав над водами Біг-Бітерну, там був свідок, і перш ніж обвинувачення скаже тут своє останнє слово, цей свідок стане перед вами і розповість вам усе.
У Мейсона не було свідка — очевидця злочину, але він не міг встояти перед можливістю викликати тривогу у ворожому таборі.
І справді, результат навіть перевершив його сподівання. Клайд, який досі, особливо після приголомшливої звістки про лист Роберти, намагався терпіти все з незворушним виглядом зневаженої невинності, раптом застиг — і потім весь зіщулився. Свідок! Він дасть показання! Господи! Значить, цей свідок, — байдуже хто там він, — ховався десь на відлюдному березі озера… він бачив цей ненавмисний удар, чув крики Роберти». бачив, що Клайд не пробував допомогти їй! Бачив, як він поплив до берега, потім зник… і, може, стежив за ним, коли він переодягався в лісі. Господи! Клайд учепився руками в стілець, голова його ривком відкинулась назад, немовби від сильного удару: адже це означає смерть, його безперечно стратять! Господи! Більше немає надії! Голова його безсило схилилась, — здавалось, він зараз знепритомніє.
Заява Мейсона спочатку змусила Белнепа впустити олівець, яким він робив нотатки; потім його погляд став розгубленим і збентеженим, бо обороні не було чим відбити такий удар… Але він зразу схаменувся, що його поведінка — верх необережності, і оволодів собою. Невже кінець кінцем Клайд збрехав їм? Невже він убив її навмисне та ще при якомусь не поміченому ним свідкові? Коли так, їм треба якось відмовитись від цієї безнадійної і небезпечної для їх репутації справи.
Щождо Джефсона, то і він в першу хвилину був приголомшений і спантеличений. В його міцній голові, яка не дуже легко піддавалась потрясінням, пробігали уривки думок: невже справді є такий свідок?.. І Клайд брехав? Тоді жереб кинуто. Адже він уже признався їм, що вдарив Роберту, і свідок, напевне, бачив це. І, значить, кінець усім цим балачкам про раптовий душевний перелом. Хто повірить у це після такого свідчення?
Але Джефсон по натурі був надто упертий і рішучий, щоб дозволити собі зразу відступити перед нищівною заявою прокурора. Він обернувся, подивився на розгублених, але вже зніяковілих від власної слабості Белнепа та Клайда і прошепотів:
— Я не вірю цьому. Він бреше, на мою думку, або намагається нас залякати. У всякому разі почекаємо — побачимо. Наша черга прийде ще не скоро. Дивіться, скільки тут свідків. Ми будемо вести перехресний допит тижнями, якщо захочемо, — доти, покц не мине строк його повноважень. Тут часу на тисячу справ, — зокрема, на те, щоб з’ясувати, що це за свідок. До того є ще і версія самогубства, і те, що сталося насправді. Клайд покаже під присягою, як це було: впав у транс, забракло мужності діяти… Навряд чи хто-небудь міг бачити це на відстані п’ятисот футів. — Він похмуро усміхнувся і додав, але так, щоб не чув Клайд: —Я думаю, на крайній випадок ми зможемо домогтися, щоб він відбувся двадцятьма роками, як на вашу думку?
РОЗДІЛ XXI
А потім свідки, свідки, свідки, — сто двадцять чоловік. Їх показання, особливо показання лікарів, трьох провідників та жінки, яка чула останній крик Роберти, багато разів опротестовували Джефсон та Белнеп, бо від неточностей і помилок, що їх могли виявити адвокати в цих показаннях, залежала правдоподібність сміливо задуманої оборони Клайда. Через це процес затягнувся до листопада, коли Мейсон переважною більшістю голосів був обраний суддею, чого він так прагнув. І завдяки тому, що процес проходив так бурхливо, в енергійних суперечках, він привертав дедалі більшу увагу та інтерес широкої публіки по всій країні.