Потім Мейсон викликав свідка м-с Ратджер Донег’ю, яка дуже спокійним і рівним тоном розповіла, що ввечері восьмого липня, між пів на шосту і шостою годиною, вона і її чоловік нап’яли намет поблизу Місячної бухти, а потім поїхали кататися човном і ловити рибу, і коли вони були приблизно за півмилі від берега і за чверть милі від порослого лісом мису, який загороджує Місячну бухту з півночі, вона почула крик.
— Між пів на шосту і шостою, ви кажете?
— Так, сер.
— Якого числа це було?
— Восьмого липня.
— І в якому, точно, місці ви були в цей момент?
— Ми були…
— Не «ми». Де були ви особисто?
— Я разом з чоловіком перепливала човном через ту частину озера, що називається, як я згодом дізналась, Південною затокою.
— Так. Тепер розкажіть, що сталося далі.
— Коли ми допливли до середини затоки, я почула крик.
— Який крик?
— Нестямний, ніби хтось кричав від болю… або від жаху… Пронизливий крик, — я потім не могла забути його.
Тут підвівся Белнеп і попросив виключити останню фразу з протоколу, і запропоновано було викреслити її.
— Звідки линув цей крик?
— Здаля. З лісу, або, може, з якогось іншого місця позаду нього.
— Чи знали ви тоді, що по той бік мису є ще затока або бухта?
— Ні, сер.
— Ну, а що ж ви подумали тоді — що кричать у прибережному лісі?
(Протест оборони, прийнятий судом.)
— А тепер скажіть нам, хто це кричав — чоловік чи жінка? 1 що саме кричали?
— Кричала жінка. Крик був дуже пронизливий і виразний, але, звичайно, далекий. Вона скрикнула двічі — нібито «Ой-ой!» або «А-ах!», як кричить людина, коли їй боляче.
— Ви впевнені, що не помилились і що кричала саме жінка, а не мужчина?
— Ні, сер. Я цілком впевнена. Голос був жіночий, занадто високий для мужчини або для хлопчика. Так могла кричати тільки жінка.
— Розумію. А тепер скажіть-но, місіс Донег’ю… оця точка на карті показує, де було знайдено тіло Роберти Олден, — бачите?
— Так, сер.
— А бачите другу точку, оту, за деревами, яка показує приблизно, де був ваш човен?
— Бачу, сер.
— Чи не думаєте ви, що голос линув з указаного тут місця Місячної бухти?
(Опротестовано. Протест прийнято.)
— Чи не повторився цей крик?
— Ні, сер. Я чекала. Крім того, я звернула на цей крик увагу чоловіка, і ми з ним обоє чекали, але більше нічого не було чути.
Потім за неї взявся Белнеп, який прагнув довести, що крик міг бути викликаний жахом, а не болем; він допитав її заново з самого початку і пересвідчився, що ні її переконання, ні переконання її чоловіка, також викликаного як свідка, не можна ніяк похитнути. Вони запевняли, що крик цієї жінки справив на них глибоке, незгладиме враження. Він переслідував їх обох, і, повернувшись у намет, вони весь час говорили про нього. Чоловік не хотів відшукувати місце, звідки крик линув, бо вже смеркало, а їй весь час ввижалось, що там, у лісі, вбили якусь жінку або дівчину, і тому вона не хотіла залишатися тут далі, і вже наступного ранку вони вирушили на інше озеро.
Томас Баррет, адірондакський провідник, який обслужував табір на озері Дем, посвідчив, що в годину, вказану м-с Донег’ю, він ішов берегом до бігбітернської гостиниці і не тільки бачив чоловіка і жінку в човні, приблизно в описаному свідком місці, але далі на південь на березі затоки помітив також і намет цих туристів. Він ще посвідчив, що човен у Місячній бухті не можна було побачити нізвідки, — хіба тільки тоді, коли ви стоїте якраз біля входу в бухту. Вхід цей дуже вузький, і з озера бухти зовсім не видно. Були і ще свідки, які підтвердили це.
І тут (цей психологічний ефект було ретельно обдумано заздалегідь), у годину, коли світло вечірнього сонця вже стало примерхати у високому, вузькому залі суду, Мейсон почав читати листи Роберти один за одним, зовсім просто, без усякої декламації, але з тим співчуттям і глибоким хвилюванням, яке виникло в ньому при першому їх читанні. Тоді вони змусили його плакати.
Він почав з першого листа, написаного восьмого червня, — через три дні після від’їзду з Лікурга, — і прочитав їх усі, аж до чотирнадцятого, п’ятнадцятого, шістнадцятого і сімнадцятого.
За окремими місцями різних листів і за подіями та фактами, згадуваними то там, то тут, можна було відтворити всю історію знайомства Роберти з Клайдом, до самого його наміру приїхати по неї через три тижні, потім через місяць, потім восьмого або дев’ятого липня… і потім — її раптова погроза, після чого він поспішно вирішив зустрітися з нею у Фонді.