І поки Мейсон читав ці надзвичайно зворушливі листи, мокрі очі, хустинки, що з’явились у руках, та покашлювання свідчили про силу їх впливу на публіку і на присяжних.
«Ти радив мені не тривожитись, не думати так багато про те, як я себе почуваю, і весело проводити час. Добре тобі казати, коли ти в Лікурзі, оточений друзями і тебе скрізь запрошують. Мені важко розмовляти по телефону від Уілкоксів: завжди хто-небудь може мене почути, а ти весь час нагадуєш, що не можна говорити і того, і іншого. Мені требн було багато про що тебе спитати, але по телефону не вдалося. Ти весь час тільки повторюєш, що все уладнається. Але ти не сказав твердо, що приїдеш 27-го. Я не зовсім розібрала — було дуже погано чути, — ти начебто чогось затримаєшся ще довше. Але це неможливо, Клайд! Тато і мама третього виїздять у Гамільтон, до дядька. А Том і Емілія того ж дня поїдуть до сестри. Але я не можу і не хочу знову їхати до неї. І не можу залишатися тут зовсім одна. Отже ти повинен, справді ж, повинен приїхати, як обіцяв. Клайд, у такому стані я не можу довше чекати, і ти просто мусиш приїхати і повезти мене звідси. Тільки, будь ласка, благаю тебе, не муч мене більше ніякими відстроченнями».
І ще:
«Клайд, я поїхала додому, бо думала, що можу тобі вірити. Ти тоді урочисто обіцяв приїхати по мене найпізніше через три тижні і запевняв, що за цей час встигнеш усе влаштувати, збереш досить грошей і ми зможемо жити на них, поки ти знайдеш де-небудь іншу роботу. Але третього липня вже мине майже місяць, як я тут, а ти вчора зовсім не був певен, що зможеш приїхати третього. А я ж сказала тобі, що мої батьки виїжджають на десять днів у Гамільтон. Потім, правда, ти сказав, що приїдеш, але сказав начебто тільки для того, щоб мене заспокоїти.
І я відтоді страшенно хвилююсь.
Зрозумій, Клайд, я зовсім хвора. Мені здається, що я кожної хвилини можу знепритомніти, і, крім того, я весь час болісно думаю, що зі мною буде, якщо ти не приїдеш, і це зводить мене з ума».
«Клайд, я знаю, що ти більше зовсім не любиш мене і хотів би, щоб усе було інакше. Та що ж мені робити? Я знаю, ти скажеш, що я так само винна в усьому, як і ти. І якби люди знали, вони б, напевно, теж так думали. Але ж я так просила тебе, щоб ти не змушував мене йти на те, чого я не хотіла робити, — я і тоді боялась, що пожалію про це. Але я занадто тебе любила, щоб дати тобі піти від мене, коли ти так наполягав…»
«Клайд, якби я могла вмерти! Тоді б усе розв’язалось. І останнім часом я багато молилася про це — правда, молилась, бо життя тепер зовсім не таке дороге мені, як було дороге раніше, коли ми зустрілись і ти мене покохав. Який це був щасливий час! Якби все було інакше… Якби ми з тобою тоді не зустрілись! Так було б далеко краще і для мене, і для всіх нас. Але тепер я не можу, Клайд, адже в мене нема ні копійки і немає іншої можливості дати ім’я нашій дитині. Проте, якби я не боялась заподіяти страшне горе і ганьбу мамі та батькові і всім моїм рідним, повір, я знайшла б зовсім інший вихід. Це чистісінька правда».
І ще:
«Клайд, Клайд, усе в житті так змінилося з минулого року! Подумай, тоді ми їздили на озеро Крам і на інші озера біля Фонди і Гловерсвіля та Літл-Фоллз, а тепер… тепер… Щойно по Тома і Емілію зайшли їхні друзі й подруги, і вони пішли збирати суниці. А я дивилась їм услід і думала, що не можу піти з ними і ніколи вже не буду такою, як вони… І я довго-довго плакала».
«Сьогодні я прощалася з моїми улюбленими місцями. Знаєш, любий, тут стільки славних куточків, і всі вони такі дорогі мені! Адже я прожила тут усе своє життя. По-перше, у нас тут є колодязь, що звідусіль обріс зеленим мохом. Я пішла і попрощалася з ним, бо тепер не скоро знову приїду до нього, — може, ніколи. Потім — стара яблуня: ми завжди гралися під нею, коли були маленькими, — Емілія, Том, Гіфорд і я. Потім «Віра» — кумедна маленька альтанка у фруктовому саду, — ми в ній теж інколи грались.
О Клайд, ти не уявляєш собі, що все це для мене значить! Цього разу я виїжджаю з дому з таким почуттям, ніби ніколи більше не повернусь. А мама, бідна мама, я так люблю її, і мені так тяжко, що я не варта її довір’я! Вона ніколи не сердиться і завжди дуже допомагає мені. Іноді мені хочеться про все розповісти їй, але я не можу. У неї і без того чимало прикростей, і я не могла б завдати їй такого жорстокого удару. Ні, якщо я поїду і коли-небудь повернусь, — заміжня або мертва, мені це вже майже однаково, — вона ні про що не дізнається, я не завдам їй ніякого смутку, і це для мене куди важливіше, ніж саме життя. Отже, до побачення, Клайд, ми зустрінемось, як ти сказав мені по телефону. Пробач, що я завдала тобі стільки турбот.