Твоя сумна Роберта».
Читаючи, Мейсон часом не міг стримати сліз, а коли перегорнув останню сторінку, — стомлений, але тріумфуючий, бо мав певність, що його докази вичерпні і незаперечні,— вигукнув:
— Народ закінчив!
І в цю хвилину з грудей м-с Олден, яка сиділа в залі суду разом з чоловіком та Емілією і була безмежно змучена всіма довгими, напруженими днями процесу і особливо цим читанням, вирвався зойк, схожий на ридання, і вона знепритомніла. Клайд, теж стомлений і змучений, почувши її зойк і побачивши, що вона впала, схопився з місця… Одразу ж рука Джефсона застережливо опустилась на його плече, а тим часом судові пристави і найближчі сусіди з публіки, підтримуючи м-с Олден, допомогли їй і Тайтусу вийти із залу. Ця сцена надзвичайно схвилювала всіх присутніх і розлютила їх, мабуть, не менше, ніж тоді, якби Клайд тут же, на місці, вчинив ще один злочин.
Потроху збудження вгамувалось, але в залі стало вже зовсім темно, стрілки стінного годинника показували п’яту, і всі в суді втомились; тому суддя Оберуолцер вирішив, що треба оголосити перерву до завтрашнього ранку.
І зразу ж усі журналісти й художники підвелися з місць, перешіптуючись про те, що вранці має виступити оборона, і цікаво, які її свідки і чи дозволять Клайду, всупереч такій безлічі показань проти нього, виступити як свідкові, щоб захистити себе, чи його оборонці задовольняться більш-менш правдоподібними посиланнями на неосудність і моральну нестійкість. Це може закінчитися для нього довічним ув’язненням, — не менше.
А Клайд, вийшовши з будинку суду під свистки і прокляття юрби, питав себе, чи вистачить у нього завтра мужності виступити в ролі свідка, як це було ними давно і ретельно обмірковано… І ще думав (з тюрми і назад його водили без наручників): чи не можна, якщо ніхто не дивитиметься, завтра ввечері, коли всі встануть з місць і юрба заворушиться і його конвоїри прямуватимуть до нього… чи не можна… от якби він міг побігти, або ні — невимушено, спокійно, але швидко і ніби ненавмисне підійти до цих сходів, а потім униз і… ну, куди б вони не вели… чи не до тих маленьких бічних дверей біля головних сходів, які він ще раніше бачив з вікна тюрми? Якби тільки йому дістатись до якого-небудь лісу — і потім іти… іти… або просто бігти, бігти, не спиняючись, без їжі, нехай цілими днями, поки… ну, поки він не вибереться… куди-небудь. Звичайно, можна спробувати… Його можуть пристрелити, в погоню за ним можуть пустити собаку, послати людей, але все-таки можна спробувати врятуватись, хіба ж ні?
Бо тут у нього немає надії на порятунок. Після всього, що було на суді, ніхто й ніде не повірить, що він невинуватий. А він не хоче померти такою смертю. Ні, ні, тільки не так!
І от іще одна тяжка, чорна, страшна ніч.
І за нею ще один тяжкий сірий і холодний ранок.
РОЗДІЛ XXIII
На восьму годину другого ранку заголовки всіх найбільших газет міста, впадаючи у вічі, сповістили всіх і кожного в цілком ясних і зрозумілих висловах:
«ОБВИНУВАЧЕННЯ У СПРАВІ ГРІФІТСА ЗАКІНЧИЛОСЬ
ПОТОКОМ ПРИГОЛОМШЛИВИХ ПОКАЗАНЬ.
МОТИВИ І МЕТОД УБИВСТВА НЕЗАПЕРЕЧНО ДОВЕДЕНІ.
СЛІДИ СЕРЙОЗНИХ УДАРІВ НА ОБЛИЧЧІ І НА ГОЛОВІ
ВІДПОВІДАЮТЬ РОЗМІРАМ ФОТОГРАФІЧНОГО АПАРАТА.
МАТИ ВБИТОЇ ДІВЧИНИ НЕПРИТОМНІЄ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ
ЧИТАННЯ ТРАГІЧНИХ ЛИСТІВ ДОЧКИ».
Залізна логіка, з якою Мейсон побудував своє обвинувачення, так само як і вражаючий драматизм його промови одразу змусили Белнепа і Джефсона, і тим більше Клайда, відчути, що вони розбиті вщент, і ніякі можливі хитрування не змінять думку присяжних, що Клайд — запеклий злочинець.
Усі поздоровляли Мейсона з майстерно проведеним обвинуваченням. А Клайд був зовсім пригнічений і подавлений думкою, що його мати прочитає про все, що сталось напередодні. Треба неодмінно попросити Джефсона, нехай він телеграфує їй, щоб вона не вірила всьому цьому, — ні вона, ні Френк, ні Джулія, ні Еста. Звичайно, і Сондра теж читає це сьогодні, але від неї за всі ці дні, за всі безпросвітні ночі — ні слова! Зрідка в газетах згадується «міс X», але не з’явилось жодного скільки-небудь точного її опису. От що може зробити сім’я з достатками. А сьогодні настає черга оборони, і йому доведеться виступити в ролі єдиного більш-менш значного свідка. І він питав себе — чи зможе він? Юрба… Її озлоблення… Її недовір’я і ненависть, які болісно б’ють по нервах… А коли Белнеп кінчить з ним, почне Мейсон. Добре Белнепу і Джефсону! їм не загрожують такі тортури, яких, безсумнівно, доведеться зазнати йому.