— Протест прийнято! — загримів суддя Оберуолцер.
— А вам тоді не спадало на думку, що йому це може не сподобатись і що ви. можете завдати йому прикростей, коли його ім’ям користується людина, змушена переховуватись?
— Ні, сер… я думав, що Тенетів дуже вже багато…
Тут слухачі могли б поблажливо усміхнутись, але публіка була так вороже настроєна, з таким розлюченням ставилась до Клайда, що годі було й говорити про подібну легковажність у залі суду.
— Послухайте, Клайд, — провадив Джефсон далі, зрозумівши, що йому не вдалось пом’якшити настрій натовпу, — адже ви любили свою матір, правда ж?
Протест, суперечка, і кінець кінцем запитання визнано допустимим і законним.
— Так, сер, звичайно, я любив її,— відповів Клайд, але після легкого вагання, яке не залишилось непоміченим: щось стиснуло йому горло, і груди його піднялись і опустились у тяжкому зітханні.
— Дуже?
— Так, сер… дуже.
Тепер він не смів підняти очі.
— Вона завжди робила для вас усе, що могла і що вважала правильним — так?
— Так, сер.
— Але в такому разі, хоч вас і спіткало страшне нещастя, як же ви все-таки могли втекти і стільки часу жити далеко від матері? Чому ви ні слова не сказали їй про те, що ви зовсім не так винні, як здається, і що їй не треба тривожитись, бо ви знову працюєте і намагаєтеся поводитись як порядний юнак?
— Але ж я писав їй, тільки не підписувався справжнім ім'ям.
— Розумію. А ще як-небудь сповіщали про себе?
— Так, сер. Я одного разу послав їй трошки грошей. Десять доларів.
— І ви зовсім не думали про повернення додому?
— Ні, сер. Я боявся, що мене арештують, коли я повернусь.
— Інакше кажучи, — особливо значуще відкарбував Джефсон, — ви були інтелектуальним і моральним боягузом, як сказав мій колега містер Белнеп.
— Я протестую проти спроб розтлумачувати присяжним зізнання обвинуваченого! — перепинив Мейсон.
— Зізнання обвинуваченого, справді ж, не потребують будь-якого тлумачення. Вони дуже прості і правдиві, це зрозуміло кожному, — швидко докинув Джефсон.
— Протест прийнято! — оголосив суддя. — Продовжуйте, продовжуйте!
— Значить, Клайд, як я розумію, так вийшло тому, що ви були в моральному і розумовому відношенні боягузом. Але я зовсім не засуджую вас за те, в чому ви не винуваті (кінець кінцем, ви не самі себе зробили, правда ж?)
Але це було вже занадто, і суддя застеріг Джефсона, щоб він надалі обережніше добирав вислови.
— Отже, ви переїздили з місця на місце, — в Олтон, Пеорію, Блюмінгтон, Мілуокі, Чікаго, забиралися в якісь комірчини на околицях, працювали перемивальником посуду, продавцем содової води і возієм, переховувались під ім’ям Тенета, тоді як могли б, власне, повернутися в Канзас-Сіті, на свою стару службу? — питав Джефсон.
— Протестую! Протестую! — заволав Мейсон. — Немає ніяких доказів, що він міг повернутись і стати на попередню службу.
— Протест прийнято! — вирішив Оберуолцер, хоч у цю хвилину в кишені у Джефсона лежав лист Френсіса Кс. Скуайрса, який працював начальником над розсильними в готелі «Грін-Девідсон», коли там служив Клайд; Скуайрс писав, що, крім події, зв'язаної з катанням на чужому автомобілі, він не помічав за Клайдом нічого поганого; юнак завжди був ретельний, чесний, слухняний, моторний і ввічливий. Коли сталась та нещасна подія, м-р Скуайрс був певен, що Клай& міг бути лише одним з найбільш пасивних її учасників і що, якби він повернувся і до ладу розповів про все, що сталось, його б залишили в готелі. А тут вважали, що все це не стосується справи!
Потім Клайд розповів про те, як, утікши, щоб уникнути неприємностей, які загрожували йому в Канзас-Сіті, і мандруючи два роки з місця на місце, він, нарешті, знайшов роботу в Чікаго — спочатку возієм, а потім розсильним у клубі «Юніон Ліг»; про те, що з першого ж місця, де він дістав роботу, він написав матері, а потім, з її ініціативи, збирався написати дядькові, — і тут якраз зустрів його в клубі, і дядько запропонував йому приїхати в Лікург. Далі по порядку викладено було всі подробиці того, як він почав працювати, як був підвищений по службі, і двоюрідний брат та начальник цеху сказали йому про чинне на фабриці правило, і, нарешті, як він познайомився з Робертою, а потім і з міс X. Клайд докладно розповів, як він залицявся до Роберти Олден і як, домігшись її кохання, почував і вважав себе щасливим, але поява міс X і її глибока чарівність викликали різку зміну в його ставленні до Роберти: вона все ще дуже подобалась йому, але він уже не міг, як раніше, бажати шлюбу з нею.
Тут квапливо зтрутився Джефсон: виявлена Клайдом хиткість була надто неприємною властивістю, щоб можна було так швидко заговорити про неї в зізнаннях, і Джефсон захотів відвернути увагу присяжних.