— Якщо так, ваша честь, я приношу свої пробачення вам, панові прокурору і панам присяжним. Нападки прокурора на обвинуваченого здались мені надто несправедливими і недоречними, от і все.
— Не слід звертати на це увагу, — промовив Оберуолцер.
— Якщо так, ваша честь, я приношу свої пробачення вам і панові оборонцю. Може, я трохи погарячився. Та й підсудному теж, — насмішкувато додав Мейсон, глянувши спочатку в гнівні й непохитні очі судді Оберуолцера, а потім в очі Клайда, який зразу здригнувся і повернув голову вбік.
— Продовжуйте, — сердито пробурчав Оберуолцер.
— Отже, Клайд, — знову почав Джефсон, так спокійно, ніби викликати всю цю бурю означало для нього не більше, ніж чиркнути сірником, — ви сказали, що ваша платня становила двадцять п’ять доларів на тиждень і що у вас були всякі витрати. І ви не зуміли на той час відкласти трохи грошей про чорний день?
— Ні, сер… дуже мало… майже нічого
— Так. Ну, а коли б лікар, до якого звернулась міс Олден, погодився б допомогти їй за плату, скажемо, в сто доларів, — ви могли б заплатити стільки?
— Ні, сер… тобто не зразу.
— Вам невідомо, чи були у неї які-небудь свої гроші?
— Наскільки я знаю, не було, сер.
— Як же ви сподівались їй допомогти?
— Бачите, я думав, що коли вона або я знайдемо лікаря і він погодиться ждати, я, може, відкладаючи потроху, розплачусь з ним у розстрочку.
— Зрозуміло. І ви щиро хотіли так зробити?
— Так, сер, звичайно.
— І ви говорили їй про це?
— Так, сер. Вона це знала.
— Але ні вам, ні їй не вдалося знайти лікаря, який допоміг би їй, — а що далі? Що ви тоді зробили?
— Тоді вона захотіла, щоб я з нею одружився.
— Негайно?
— Так, сер, негайно.
— Що ж ви на це відповіли?
— Я сказав їй, що ніяк не можу зразу одружитись. У мене для цього не було грошей. І крім того, якби ми одружились і нікуди не виїхали, принаймні доти, поки народиться дитина, всі дізналися б про наші відносини і я втратив би службу. Та й вона так само.
— Чому ж?
— А мої родичі? Мені здається, вони не захотіли б залишити мене на фабриці, та і її теж.
— Зрозуміло. Вони вважали б, що ви обидва непридатні для цієї роботи.
— У всякому разі так я думав, — відповів Клайд.
— А далі що?
— Справа в тому, що якби я і хотів поїхати з нею і повінчатися, — у мене не було для цього грошей і у неї теж. Мені довелося б спершу відмовитись від свого місця і підшукати де-небудь інше, а вже потім вона могла б приїхати до мене. Крім того, я знав, що ніде не зможу заробляти стільки, скільки тут.
— А служба в готелі? Ви не могли повернутися до цієї роботи?
— Та, може… якби в мене були які-небудь рекомендації. Але я не хотів повертатися до цього.
— Чому ж?
— Мені не хотілося більше займатися цим… не подобався такий спосіб життя.
— Але ж ви не думаєте цим сказати, що взагалі не хотіли нічого робити? Хіба такі були ваші наміри?
— Ні, сер. Зовсім ні. Я їй зразу сказав, що коли вона поїде на деякий час, — до народження дитини, — і дасть мені змогу залишитися в Лікурзі, то я постараюся жити скромніше і посилатиму їй усе, що зекономлю, поки вона не зможе знову заробляти сама.
— Але ви не думали одружитися з нею?
— Ні, сер, тоді я не мав у собі досить сил це зробити.
— Що вона вам на це відповіла?
— Вона не погодилась. Вона сказала, що не може і не хоче залишатися в такому становищі і що я мушу з нею повінчатися.
— Зрозуміло. Тут-таки, одразу?
— Ну, так… у всякому разі якнайшвидше. Почекати трохи вона погоджувалась, але поїхати — нізащо, якщо тільки я не одружуся з нею.
— Ви їй сказали, що більше не любите її?
— Так, майже… так, сер.
— Що значить «майже»?
— Я сказав, що… що я не хочу одружитися. І потім, вона знала, що я вже не люблю її. Вона сама це говорила.
— Вона вам це говорила? В той час?
— Так, сер, кілька разів.
— Що ж, це вірно. Це було і в усіх її листах, які тут зачитувалися. Але що ви зробили, коли вона так рішуче відмовилась поїхати?
— Я не знав, що робити… Але я думав, може, я умовлю її поїхати на деякий час додому, а сам постараюся зібрати грошей і… може… коли вона буде вдома… і зрозуміє, що я дуже не хочу з нею одружитися… (Клайд запнувся і замовк. Прикро було брехати.)
— Так, продовжуйте. І пам'ятайте: правда, хоч би як ви її соромилися, завжди краща за брехню.
— Я думав, може, тоді, коли вона ще більше налякається і стане вже не такою незговірливою…