І от крок за кроком, починаючи з перших листів Роберти після її приїзду до батьків і кінчаючи листом, в якому вона вимагала, щоб Клайд приїхав по неї, погрожуючи в противному разі повернутися в Лікург і викрити його, Джефсон розібрав усі стадії «передбачуваного:» зловмисного заміру і злочину, всіляко намагаючись применшити і остаточно спростувати все, що свідчило проти Клайда.
Вважають підозрілим, що Клайд не писав Роберті. Але ж він боявся ускладнень через родичів, через свою роботу, через усе на світі. Те саме стосується і зустрічі у Фонді, про яку він умовився з Робертою. Тоді у нього не було ніякого плану поїздки в якесь певне місце. Була тільки невиразна думка зустрітися з нею де-небудь — де прийдеться — і по можливості переконати її розлучитися з ним. Але настав липень, а його плани все ще були дуже непевні, і тут йому спало на думку, що вони можуть поїхати куди-небудь за місто, в недорогу дачну місцевість. І в Утіці сама Роберта запропонувала поїхати на яке-небудь з північних озер. Там, у гостиниці, а зовсім не на вокзалі, він дістав кілька карт і путівників (сказати правду, згубне твердження, бо у Мейсона був один з цих путівників з печаткою готелю «Лікург» на обгортці — печаткою, якої Клайд свого часу не помітив, і Мейсон подумав про це, слухаючи його свідчення). Клайд поїхав з Лікурга потихеньку, з далекої околиці,— що ж, безперечно, він хотів зберегти в таємниці свою поїздку з Робертою, але тільки для того, щоб уникнути всяких пересудів. Саме цим пояснюється те, що вони їхали в різних вагонах, записались як «містер і місіс Голден» та інше, — ціла серія хитрувань і викрутів, для того, щоб лишитися непоміченими. А ті два капелюхи, — просто старий забруднився і, побачивши підхожий, він купив ще один. І потім, загубивши капелюх під час катастрофи, він, природно, надів другий. Зрозуміло, у нього був при собі фотографічний апарат, і це вірно, що він брав його з собою до Кренстонів, коли гостював у них в перший раз, вісімнадцятого червня. І він спочатку відмовлявся від цієї власності через одну-єдину причину: через побоювання, що його причетність до суто випадкової смерті Роберти зрозуміють хибно і йому важко буде виправдатись. Його помилково обвинуватили в убивстві з першої ж хвилини арешту в лісі,— а він і без того був наляканий усім, що трапилось під час цієї злополучної поїздки, і не мав оборонця і нікого, хто замовив би за нього хоч слівце; він вирішив, що найкраще взагалі нічого не говорити, і тому тоді просто все заперечував. Та коли йому дали оборонців, він зразу розповів їм справжню історію того, що сталося.
Те саме було і із зниклим костюмом: він був мокрий і брудний, тому Клайд ще в лісі зв'язав його в клунок і, добравшись до Кренстонів, засунув кудись серед каміння, сподіваючись пізніше дістати його і віддати в чистку. Познайомившись з м-рами Белнепом і Джефсоном, він зразу сказав їм про це; костюм дістали, почистили і повернули йому.
— А тепер, Клайд, розкажіть нам про свої плани і про цю поїздку на озеро.
І тут — точнісінько так, як свого часу Джефсон викладав це Бел-непу, — прослухали розповідь про поїздку Клайда і Роберти в Утіку і потім на озеро Грасс. Ніякого плану дій не було. В найгіршому разі Клайд збирався розповісти Роберті про свою безмежну любов до міс X і, звертаючись до її розуму і серця, благати, щоб вона відпустила його; при цьому він запропонував би всіма силами допомагати і підтримувати її. Якби вона відмовилась, він пішов би на повний розрив з нею; він ладен був, коли це потрібно, кинути все і виїхати з Лі-курга.
— Однак у Фонді і потім в Утіці я побачив, що вона така стомлена і змучена (Клайд дуже старався, щоб слова, старанно дібрані іншими, прозвучали щиро)… якась дуже безпорадна, і мені знову стало шкода її.
— І далі що?
— Ну от… я був уже не такий впевнений, що справді зможу кинути її, якщо вона відмовиться мене відпустити.
— І що ж ви вирішили?
— Тоді ще нічого не вирішив. Я слухав, що вона говорила, і намагався пояснити їй, що мені буде дуже важко зробити для неї багато, навіть коли я поїду з нею. У мене було тільки п'ятдесят доларів.
— Так.
— А вона почала плакати, і я вирішив, що зараз більше не мож* на говорити з нею про це. Вона дуже нервувалась і була зовсім змучена і знесилена. І я спитав, чи не хочеться їй поїхати куди-небудь на день-два, щоб відпочити трохи, — провадив Клайд. (І тут від думки, що все це — страхітлива брехня, він здригнувся і судорожно ковтнув — зрадлива слабкість, яку він виявляв кожного разу, коли пробував зробити щось непосильне, все одно — чи виконати занадто складну фізичну вправу, чи сказати неправду.) — Вона погодилась, що, справді, добре було б поїхати на яке-небудь з Адірондакських озер, однаково куди, якщо тільки вистачить у нас грошей. А коли я підтвердив, головне через те, що вона погано себе почувала, що, по-моєму, поїхати можна…