— Так ви поїхали туди, власне, тільки ради неї?
— Так, сер, тільки ради неї.
— Зрозуміло. Продовжуйте.
— …тоді вона запропонувала, щоб я тут-таки в гостиниці або ще де-небудь пошукав путівники, і ми виберемо місце, де можна прожити день чи два без значних витрат.
— І ви пішли за путівниками?
— Так, сер.
— Що далі?
— Ми їх проглянули і, нарешті, вибрали озеро Грасс.
— Хто саме вибрав? Ви обоє чи вона?
— Просто вона взяла один путівник, а я другий, і вона в своєму знайшла рекламу гостиниці, де плата за двох — двадцять один долар на тиждень або п’ять доларів на день. І я подумав, що, напевно, наш відпочинок ніде не обійдеться дешевше.
— Ви мали намір провести там тільки один день?
— Ні, сер, якби вона захотіла, ми б залишились довше. Спершу я думав, що, може, ми там побудемо днів два чи три. Я не знав, скільки часу потрібно буде на те, щоб усе з нею обміркувати і роз'яснити їй, які у мене справи.
— Зрозуміло. А потім?
— Потім другого ранку ми поїхали на озеро Грасс
— Знову в різних вагонах?
— Так, сер, у різних вагонах.
— Приїхали в гостиницю і…
— Ну, і записалися там…
— Як?
— Карл Грехем з дружиною.
— Все ще боялися, що вас впізнають?
— Так, сер.
— І ви пробували якось змінити свій почерк?
— Так, сер… трошки.
— Але чому ж ви завжди залишали свої справжні ініціали К. Г.?
— Бачите, я думав, що треба записатись під вигаданим ім'ям, але так, щоб ініціали збігалися з міткою на моєму чемодані.
— Все ясно. Розумно в одному відношенні, але не дуже розумно в іншому… точно наполовину розумно, а це найгірше.
Почувши це, Мейсон підвівся, ніби збираючись заявити протест, але, очевидно, роздумав і знову повільно опустився в крісло. І знову Джефсон нишком кинув швидкий, допитливий погляд управо, на присяжних.
— Так що ж, кінець кінцем, сказали ви їй усе, як хотіли, щоб кінчити з цією справою, чи не сказали?
— Я хотів поговорити з нею, тільки-но ми туди приїдемо або вже в усякому разі другого ранку. Але не встигли ми приїхати і влаштуватись, як вона почала говорити, щоб я якнайшвидше одружився з нею… що вона не має наміру довго жити зі мною, але вона така хвора й змучена і так погано себе почуває, що хоче тільки одного: щоб усе це кінчилось і щоб у дитини було ім'я, а потім вона поїде, і я буду вільний.
— А потім що було?
— Потім… потім ми пішли на озеро…
— На яке озеро, Клайд?
— Ну, на озеро Грасс. Ми вирішили покататись на човні.
— Зразу? Вдень?
— Так, сер. Їй так захотілось. І поки ми катались… (Він замовк.)
— Що ж, продовжуйте.
— Вона знову почала плакати, і я бачив, що вона зовсім хвора й змучена і ніяк не може примиритися з долею… і я вирішив, що, зрештою, правда на її боці і я погано роблю… і недобре буде, якщо я не одружуся з нею — через дитину і все таке інше, розумієте… тут я подумав, що треба було б одружитися.
— Розумію. Такий душевний переворот. І ви тут-таки сказали їй про це?
— Ні, сер.
— Чому ж? Хіба вам не здавалось, що ви їй завдали вже досить горя?
— Звичайно, сер. Але, чи розумієте, я вже був зовсім зібрався сказати їй — і раптом знову почав думати про все те, що думав до приїзду.
— Про що, наприклад?
— Ну, от, про міс X і про своє життя в Лікурзі, і про те, що на нас чекає, коли ми одружимося і поїдемо.
— Так.
— І от… я… я просто не міг сказати їй тоді… у всякому разі того дня не міг…
— То що ж ви їй тоді сказали?
— Ну, щоб вона більше не плакала… Що добре було б, якби вона дала мені ще день подумати, — і, може, ми як-небудь усе уладнаємо.
— А потім?
— Потім, трохи згодом, вона сказала, що на озері Грасс їй не подсбається. їй хотілося поїхати звідти.
— Їй хотілося?
— Так. Ми знову взяли путівники, і я спитав одного хлопця в гостиниці, які тут є озера. Він сказав, що найкрасивіше озеро поблизу — Біг-Бітерн. Я там якось був і сказав про це Роберті і передав їй слова цього хлопця, а вона додала, що добре було б поїхати туди.
— І тому ви туди поїхали?
— Так, сер.
— Ніякої іншої причини не було?
— Ні, сер, ніякої… Хіба ще тільки одно: що це на південь від озера Грасс і нам однаково треба було повертатися цією дорогою.
— Зрозуміло. І це було в четвер, восьмого липня?