— Ви думаєте! А, зрозуміло! Можна збрехати все, що завгодно і де завгодно, у всякий час і при всяких обставинах, але тільки не тоді, коли тебе судять за вбивство!
— Ні, сер. Зовсім не так. І я зараз сказав правду.
— І ви клянетесь на біблії, що пережили душевний перелом, так?
— Так, сер.
— Що міс Олден була дуже сумна і тому у вашій душі стався цей перелом?
— Так, сер. Так воно й було.
— От що, Гріфітс: коли вона жила на батьківській фермі і чекала вас, вона писала вам оці листи, — так?
— Так, сер.
— У середньому ви одержували через день по листу, — так?
— Так, сер.
— І ви знали, що вона там самітна і нещасна, — так?
— Так, сер… але я вже пояснив…
— Ах, ви пояснили! Ви хочете сказати, що ваші адвокати пояснили це за вас! Може, вони не муштрували вас у тюрмі день у день? Не навчали, як ви мусите відповідати, коли настане час?
— Ні, сер, не навчали! — визивно відповів Клайд, перехопивши в цю хвилину погляд Джефсона.
— То чому ж, коли я спитав вас на Ведмежому озері, як загинула ця дівчина, ви зразу не сказали мені правду і не звільнили всіх нас від цих неприємностей, підозр і розслідувань? Вам не здається, що тоді люди вислухали б вас прихильніше і скоріше повірили б вам, ніж тепер, після того як ви аж п'ять місяців обдумували кожне слово з допомогою двох адвокатів?
— Я нічого не обдумував з допомогою адвокатів, — стояв на своєму Клайд, не відводячи погляду від Джефсона, який старався підтримати його всією силою своєї волі.— Я щойно пояснив, чому я так діяв.
— Ви пояснили! Ви пояснили! — загорлав щосили Мейсон. Його розлючувала думка, що ці фальшиві пояснення для Клайда — надійний щит, стіна, за якою він завжди може сховатися, коли його дужче притиснути… Гадюченя! І, тремтячи від ледве стримуваної люті, Мейсон провадив далі: — Ну, а до вашої поїздки, поки вона писала вам ці листи, ви теж думали, що вони сумні, чи не думали?
— Звичайно, сер. Тобто… — Клайд необережно запнувся. — Деякі місця в усякому разі.
— Ах, он що! Вже тільки деякі місця. Мені здається, ви тільки-но казали, що вважаєте ці листи сумними.
— Я і справді так вважаю.
— І раніше так вважали?
— Так, сер, вважав.
І Клайд тривожно подивився в бік Джефсона, чий невідступний погляд пронизував його, немов промінь прожектора.
— Ви пам’ятаєте, що вона вам писала… — Мейсон узяв один з листів, розгорнув і почав читати: «Клайд, любий, я, напевно, помру, якщо ти не приїдеш. Я така самітна. Я просто божеволію. Мені так хотілося б поїхати і ніколи не повертатись, і більше не надокучати тобі. Але якби ти тільки дзвонив мені по телефону, хоч би через день, коли не хочеш писати! А мені ти такий потрібний, так треба почути підбадьорливе слово!» — Голос Мейсона звучав лагідно й сумно. Він говорив, і майже відчутні хвилі співчуття обіймали не тільки його, а й кожного, хто був у цьому високому і вузькому залі СУДУ — Вам ці рядки здаються хоч трохи сумними?
— Так, сер, здаються.
— І тоді здавались?
— Так, сер, здавались.
— Ви знали, що вони щирі, так?
— Так, сер. Знав.
— Чому ж хоч краплина того жалю, що, як ви кажете, так глибоко зворушив вас посеред озера Біг-Бітерн, не змусила вас у себе в Лікурзі, в домі місіс Пейтон, зняти телефонну трубку і заспокоїти самітну дівчину хоч би одним словом про свій приїзд? Чи, може, ваш жаль до неї був тоді не такий великий, як пізніше, коли вона написала вам погрозливий лист? Чи, певно, ви справді задумали злочин і побоювались, щоб часті телефонні розмови з нею не привернули чиєїсь уваги? Як сталося, що вас раптом охопив такий сильний жаль до неї на Біг-Бітерні, але ви зовсім не почували жалю, поки були в Лікурзі? Чи у вас почуття немов водопровідний кран — можна відкрити, а можна й закрити?
— Я ніколи не казав, що я зовсім не жалів її,— визивно відповів Клайд, перехопивши погляд Джефсона.
— Але ви змусили її чекати, поки, обійнята жахом і відчаєм, вона не почала погрожувати вам.
— Адже я визнав, що поводився з нею недобре.
— Га! Недобре! Недобре! І тільки тому, що ви це визнали, ви сподіваєтесь, — всупереч усім іншим показанням, які ми тут чули, включаючи і ваші власні,— що вийдете звідси вільною людиною? Так, чи що?
Белнепа більше не можна було стримувати. Він заявив протест.
— Це ганебно, ваша честь. Хіба прокуророві дозволено перетворювати кожне запитання в обвинувальну промову? — палко, осудливо звернувся він до судді.
— Я не чув жодного протесту, — відпарирував суддя. — Прошу прокурора формулювати свої запитання як належить.
Мейсон спокійнісінько вислухав зауваження і знову звернувся до Клайда: