— Ну… я… адже я казав… потім я зрозумів, що більше мені нічого не лишається робити.
— Так, усі ми це знаємо. А ви не думаєте, що після такої сильної паніки, пережитої у воді, потрібнаі була дуже твереза голова, щоб у подібну хвилину затриматися ради такої обережності — ховати цей штатив? Як же це ви зуміли так розсудливо подумати про штатив, а за кілька хвилин до того зовсім нездатні були подумати про човен?
— Але… але ж…
— Ви не хотіли, щоб вона залишилась жива, незважаючи на цей ваш вигаданий душевний переворот! Хіба ні? — загорлав Мейсон. — Це і є страшна, сумна істина. Вона тонула, а вам тільки того і треба було, — і ви, просто кажучи, дали їй потонути! Хіба ні?
Він тремтів, викрикуючи все це. А Клайд дивився на човен — і з надзвичайною, страшною виразністю уявив собі очі Роберти і її передсмертні крики… Він відсахнувся і зіщулився в кріслі: в своєму тлумаченні Мейсон був дуже близький до того, що сталося насправді, і це сповнило Клайда жахом. Адже ні разу, навіть Джефсону і
Белнену, він не признавався, що не захотів врятувати Роберту, коли вона опинилась у воді. Незмінно приховуючи істину, він твердив, ніби хотів її врятувати, але все сталося так швидко, а його так приголомшили і так налякали її крики і одчайдушна боротьба за життя, що він не мав сил щось зробити, перш ніж вона пішла на дно.
— Я… я хотів її врятувати, — пробурмотів він; обличчя його посіріло, — але… але… як я сказав, я був приголомшений… і… і…
— Ви ж знаєте, що все це брехня! — крикнув Мейсон, насуваючись на Клайда; він підніс свої сильні руки, спотворене обличчя його палало гнівом, немов страшна маска мстивої Немезіди або фурії.— Знаєте, що навмисне, з холоднокровною підступністю дозволили цій нещасній, змученій дівчині померти, хоч могли б врятувати її так само легко, як легко пропливти п’ятдесят з тих п'ятисот футів, які ви пропливли ради власного порятунку! Так чи ні?
Тепер Мейсон був переконаний, що точно знає, як Клайд убив Роберту, — щось в обличчі й поведінці Клайда довело йому це, — і рін вирішив неодмінно вирвати в обвинуваченого це признання. А втім, Белнеп уже схопився на ноги, заявляючи протест: присяжних недопустимим чином підбурюють проти його підзахисного, а тому він має право вимагати — і вимагає — скасувати весь цей судовий процес як неправильний і недійсний, — заява, яку Оберуолцер рішуче відхилив. Все ж Клайд встиг заперечити Мейсону, хоч і дуже кволим і безпорадним тоном:
— Ні, ні! Я цього не робив! Я хотів врятувати її, але не міг!
Але все в Клайді (і це помітив кожний присяжний) виказувало,
що він і справді бреше, і справді є інтелектуальним і моральним боягузом, яким його настійливо змальовував Белнеп, і, що найгірше, — справді винен у смерті Роберти. Кінець кінцем, — питав себе кожний присяжний, слухаючи Клайда, — чому ж він не міг врятувати її, якщо був досить сильний, щоб потім доплисти до берега? Або, в усякому разі, чому він не доплив до човна і не допоміг Роберті ухопитися за нього?
— Вона важила всього сто фунтів, 'гак? — у гарячковому збудженні провадив далі Мейсон.
— Мабуть, так.
— А ви? Скільки ви важили тоді?
— Сто сорок або близько того, — відповів Клайд.
— І мужчина, який важить сто сорок фунтів, — ущипливо сказав Мейсон, звертаючись до присяжних, — не наважується наблизитись до кволої, хворої, маленької і легенької дівчини, коли вона потопає, бо він боїться, щоб вона не вчепилася за1 нього і не затягла» під воду! Та ще коли за п'ятнадцять або двадцять футів від нього — чудовий човен, досить міцний, щоб витримати трьох або чотирьох чоловік І Що це, на вашу думку?
І щоб підкреслити зміст цих слів і дати змогу слухачам глибше усвідомити їх, Мейсон замовк, витяг з кишені велику білу хустку і витер шию, обличчя та руки, зовсім мокрі від душевного і фізичного напруження. Потім він звернувся до Бертона Берлея:
— Можете розпорядитись, щоб човен забрали звідси, Бертон. У всякому разі, поки що він нам більше не потрібний.
І четверо помічників зразу ж винесли човен.
Тоді, опанувавши себе, Мейсон знову звернувся до Клайда.
— Гріфітс, — почав він, — ви, звичайно, добре знаєте, якого кольору волосся було у Роберти Олден і яке воно було на дотик— так? Адже ви були досить близькі з нею, щоб знати це?
— Я знаю, якого воно кольору… мені здається, знаю, — здригнувшись, відповів Клайд.
Здавалось, і для стороннього ока було помітно, що КлайдЗ проймає холод.