— Правильно, — підтвердив Оберуолцер. — Свідок може не відповідати.
І Клайд тільки мовчки подивився на всіх, надзвичайно підбадьорений цією несподіваною допомогою.
— Гаразд, продовжуємо, — сказав Мейсон. Більш ніж коли він був роздратований і розлючений пильністю Белнепа та Джефсона і їх намаганням звести нанівець силу і смисл кожної його атаки і твердіше, ніж будь-коли, вирішив, що не дозволить їм узяти верх.
Так ви кажете, що до цієї поїздки ви не мали наміру одружитися з міс Олден, якби тільки вдалося цього уникнути?
— Так, сер.
— Вона хотіла, щоб ви одружилися з нею, але ви ще не прийшли до такого рішення?
— Так.
— Ну, а чи не пригадуєте ви куховарську книгу, сільничку, перечницю, ложки, ножі та все інше, що вона поклала в свій чемодан?
— Так, сер, пригадую.
— І ви вважаєте, що вона, виїжджаючи з Більца і беручи все це з собою, могла думати, що лишиться незаміжньою і оселиться, де трапиться, в дешевій кімнатці, а ви будете відвідувати її один раз на тиждень або на місяць?
І, перш ніж Белнеп встиг заявити протест, Клайд випалив саме те, що слід було:
— Мені невідомо, що саме вона могла думати про це.
— А ви часом у телефонній розмові,— наприклад, після того як вона написала вам, що, коли ви не приїдете по неї в Більц, вона сама приїде в Лікург, — не обіцяли їй одружитися?
— Ні, сер, не обіцяв.
— Ви не були до такої міри інтелектуальним і моральним боягузом, щоб з переляку зробити що-небудь у цьому роді, га?
— Я ніколи не казав, що я інтелектуальний і моральний боягуз.
— І не дали б дівчині, яку ви звели, залякати себе?
— Просто я тоді не почував, що мушу з нею одружитися.
— Ви думали, що вона — не така блискуча партія, як міс X?
— Я думав, що не повинен одружитися з нею, якщо я більше не люблю її.
— Навіть для того, щоб врятувати її честь і самому не стати непорядною людиною?
— Бачите, я тоді думав, що ми не можемо бути щасливі разом.
— Це було, звичайно, до великого перелому у вашій душі?
— Так, це було до того, як ми поїхали в Утіку.
— І тоді ви ще були до краю захоплені міс X?
— Так, я був закоханий в міс X,
— Пам'ятаєте, в одному з листів, на які ви ніколи не відповідали, Роберта писала вам (тут Мейсон дістав перший з семи листів і прочитав): «Я страшенно розстроєна і непокоюся про все, хоч і кажу собі, що тепер у нас усе вирішено і ти приїдеш по мене, як обіцяв». То що ж саме вона розуміла під цим, говорячи: «тепер у нас усе вирішено»?
— Не знаю, — хіба тільки те, що я повинен приїхати по неї і повезти її куди-небудь на якийсь час.
— Але не одружитися з нею, звичайно?
— Ні, цього я їй не обіцяв.
— Проте зразу ж після цього, в тому самому листі вона пише: «По дорозі сюди, замість того щоб поїхати зразу додому, я вирішила спинитися в Гомері і побачитися з сестрою і зятем. Адже невідомо, коли ми побачимося знову і чи побачимося взагалі, бо я хочу зустрітися з ними тільки як порядна жінка — або нехай вони нколи мене більше не побачать». Як на вашу думку, що вона хотіла сказати словами «порядна жінка»? Що, поки не народиться дитина, вона житиме десь віддалік від усіх, не виходячи заміж, а ви будете потроху надсилати їй гроші, а потім, можливо, вона повернеться і удаватиме з себе невинну дівчину або молоду вдову, — чи як? А чи не здається вам, що вона уявляла собі щось інше: що вона вийде за вас заміж, хоч би на якийсь час, і дитина буде законною? «Рішення», про яке вона згадує, не могло означати чогось меншого, чи не так?
— Ну, можливо, вона так це уявляла собі, — ухильно відповів Клайд. — Але я ніколи не обіцяв одружитися з нею.
— Гаразд, поки що ми це залишимо, — уперто провадив далі Мейсон. — Візьмемось от до цього (і він почав читати з десятого листа): «Любий, адже ти, напевно, міг би приїхати і на кілька днів раніше, — чи не однаково тобі? Все одно, нехай ми матимемо трошки менше грошей. Я знаю, ми проживемо й так, поки будемо разом, — мабуть, це буде місяців шість-вісім, найбільше. Я згодна тебе потім відпустити, якщо ти захочеш. Я можу бути дуже бережливою і ощадливою… Інакше неможливо, хоч заради тебе я хотіла б знайти інший вихід». Як на вашу думку, що це все означає: «бути бережливою і ощадливою» і відпустити вас не раніше, ніж через вісім місяців? Що вона матиме десь притулок, а ви будете відвідувати її один раз на тиждень? Або що ви справді погоджувались поїхати з нею і повінчатися, як вона, очевидно, думала?
— Не знаю, може, вона! думала, що примусить мене, — відповів Клайд; публіка і присяжні — всі ці фермери і лісоруби, жителі лісової глушини, обурено і насмішкувато зафиркали, розлючені цим висловом «примусить мене», який так непомітно для Клайда злетів у нього з язика. — Я ніколи не погоджувався одружитися з нею, — закінчив він.