— Хіба що вона примусила б вас. Виходить, ви от як до цього ставились, — так, Гріфітс?
— Так, сер.
— І ви присягнете в цьому так само легко, як ще в чому завгодно?
— Я вже приніс присягу.
І тут Мейсон відчув, — і це відчули і Белнеп, і Джефсон, і сам Клайд, — що нестримне презирство і лють, з якими майже всі присутні з самого початку ставились до підсудного, тепер з надзвичайною силою рвуться назовні. Презирство і лють переповнювали зал суду. А у Мейсона було ще попереду досить часу, щоб навмання, як прийдеться, вихоплювати з маси матеріалів і свідчень усе, чим він надумає, знущаючись, мучити Клайда. І от, заглядаючи в свої замітки (для зручності Ерл Ньюком віялом розклав їх на столі), він знову заговорив:
— Гріфітс, учора, коли вас допитував тут ваш оборонець містер Джефсон (тут Джефсон іронічно вклонився), ви посвідчили, що у вашій душі стався цей самий перелом після того, як тоді, в липні, ви знову зустрілися з Робертою Олден у Фонді,— саме тоді, коли ви рушили з нею в цю згубну для неї подорож.
— Так, сер, — сказав Клайд, перш ніж Белнеп встиг заявити протест; однак адвокатові вдалося добитися заміни «згубної для неї подорожі» просто «подорожжю».
— Перед цим вашим з нею від’їздом ви вже не любили її, як раніше, — правда ж?
— Не так сильно, як раніше… правда, сер.
— А як довго — з якого саме часу і до якого — ви її справді любили? Тобто не встигли ще розлюбити?
— Ну, я любив її з того часу, як зустрівся з нею, і доти, поки не зустрівся з міс X.
— Але не більше?
— Ну, я не можу сказати, щоб потім я зовсім розлюбив її. Вона була мені дорога… навіть дуже… але все-таки не так, як раніше. Мені здається, я головним чином жалів її.
— Це значить… дайте зміркувати… приблизно з першого грудня до квітня чи до травня, — так?
— Так, приблизно так, сер.
— І що ж, увесь час — з першого грудня до квітня чи травня — ви залишалися з нею в інтимних відносинах, так?
— Так, сер.
— Незважаючи на те, що вже не любили її, як раніше?
— Тобто… так, сер, — відповів Клайд, затинаючись.
І тільки-но розмова перейшла на сексуальні теми, як усі ці сільські жителі, що заповнювали зал суду, стрепенулись і зацікавлено подалися вперед.
— І, знаючи, як ви тут самі ж свідчили, що, безмежно вірна вам, вона вечорами сидить одна в своїй кімнатці, ви все-таки йшли на танці й вечірки, на звані обіди і автомобільні прогулянки і залишали її на самоті?
— Так, але ж я не завжди залишав її.
— Ах, не завжди? А ви чули, що свідчили тут у цьому питанні Трейсі Трамбал, Фредерік Селе, Френк Гаррієт і Берчард Тейлор— чи, може, не чули?
— Чув, сер.
— То це виходить, що вони всі брехали чи, може, говорили правду?
— Мені здається, вони говорили правду, наскільки могли пригадати.
— Але пригадували вони не дуже точно, — так, чи що?
— Просто я не завжди залишав її. Мабуть, разів два-три на тиждень… може, іноді й чотири, але не більше.
— А решту вечорів ви проводили з міс Олден?
— Так, сер.
— Отже, вона саме це і хотіла сказати ось тут у листі? — Мейсон узяв ще один з пачки листів Роберти і прочитав: — «Майже весь час після того жахливого різдва, коли ти покинув мене, я вечір за вечором сиджу зовсім одна». Що ж, вона бреше? — люто гримнув Мейсон, і Клайд, розуміючи, як небезпечно обвинувачувати Роберту в брехні, боязко і зніяковіло відповів:
— Ні, вона не бреше. Але все-таки частину вечорів я проводив з нею.
— І проте, як ви чули, місіс Гілпін та її чоловік посвідчили, що, починаючи з першого грудня, міс Олден постійно, вечір за вечором, сиділа одна у себе в кімнаті, що вони жаліли її і вважали таке затворництво неприродним і старалися зблизитися з нею і трохи розважити її, але вона не йшла на це. Чули ви ці свідчення?
— Так, сер.
— І все-таки ви твердите, що частину вечорів проводили з нею?
— Так, сер.
— І одночасно ви кохали міс X і прагнули частіше зустрічатися з нею?
— Так, сер.
— І намагались добитися, щоб вона вийшла за вас заміж?
— Так, я хотів цього… так, сер.
— Однак, між іншим, у вечори, не зайняті залицянням до іншої, продовжували свої колишні відносини з міс Олден?
— Тобто… так, сер, — знову запнувся Клайд.
Йому було безмірно прикро, що всі ці викриття виставляють його в такому нікчемному вигляді, і проте він почував, що був зовсім не такий підлий, — принаймні не хотів бути таким, яким змальовував його Мейсон. Адже й інші поводилися не краще — ті самі молоді люди з вищого лікурзького товариства, — в усякому разі, так можна було зрозуміти з їх розмов.