— А вам не здається, що ваші досвідчені оборонці знайшли для вас дуже поблажливе найменування, називаючи вас інтелектуальним і моральним боягузом? — єхидно зауважив Мейсон.
І тут звідкись з глибини довгого і вузького залу суду серед мертвої тиші пролунав злісний, мстивий вигук якогось розлюченого лісоруба:
— І якого чорта морочитися з цим клятим виродком! Порішити його — і все тут!
У ту ж мить Белнеп закричав, що він протестує, і Оберуолцер, встановлюючи тишу, застукав молотком і наказав заарештувати порушника порядку, а заразом — вивести із залу всіх, для кого невиста-чало сидячих місць; це було виконано. Порушника було негайно заарештовано: наступного ранку він мусив стати перед судом. Запала! тиша, і знову заговорив Мейсон:
— Ви казали, Гріфітс, що, виїжджаючи з Лікурга, не мали
Наміру одружитися з Робертою Олден, якщо тільки вам удасться уладнати все якось інакше.
— Так, сер. Такий був тоді мій намір.
— Отже, ви були цілком впевнені, що повернетесь у Лікург?
— Так, сер, я сподівався повернутися.
— Тоді чому ви склали всі свої речі в скриню і замкнули її?
— Це… це… просто… — Клайд зам'явся. Напад був такий раптовий, так мало був пов'язаний з усім сказаним раніше, що Клайд не встиг зібратися з думками. — Бачите, я був не зовсім певний… я думав — а що, як мені доведеться поїхати, незалежно від того, хочу я чи ні.
— Зрозуміло. Отже, коли б ви несподівано вирішили поїхати з міс Олден, як воно і вийшло (тут Мейсон фиркнув йому в обличчя, немов кажучи: «так вам і повірили!»), у вас могло невистачити часу, щоб повернутися додому і перед від'їздом спокійно скласти речі?
— Ні-і, сер, справа була не в цьому.
— А в чому ж?
— Бачите… — і через те, що він раніше не думав про це і йому бракувало кмітливості, щоб зразу ж знайти слушну і правдоподібну відповідь, Клайд знову зам'явся; це помітили всі і насамперед Бел-неп і Джефсон; потім він провадив далі: — Бачите, я думав, що, коли треба буде поїхати, хоч би і на короткий час, мені, мабуть, доведеться спішно забрати всі свої речі.
— Зрозуміло. Але ви побоювались такої квапливості при від'їзді не тому, що поліція могла з’ясувати, хто такі Кліфорд Голден і Карл Грехем? Ви в цьому впевнені?
— Ні, сер, не в тому справа.
— І, значить, ви не казали місіс Пейтон, що відмовляєтесь від кімнати?
— Ні, сер.
— Учора, даючи показання, ви говорили щось таке, ніби у вас немає грошей. Начебто вам не було на що повезти міс Олден, одружитись і прожити з нею разом хоч деякий час, — хоч би навіть тільки півроку.
— Так, сер.
— Скільки у вас було грошей, коли ви вирушили з Лікурга в цю
поїздку?
— Близько п’ятдесяти доларів.
— «Близько» п’ятдесяти? Ви не знаєте точно, скільки у вас було?
— Знаю, сер, — п’ятдесят доларів.
— Скільки ви витратили, поки були в Утіці і на озері Грасс і потім, поки добрались до Шейрона?
— Здається, у мене пішло на цю поїздку доларів двадцять.
— А точно не знаєте?
— Точно… ні, сер… але приблизно щось близько двадцяти доларів.
— Гаразд, спробуємо підрахувати точніше, — продовжував Мейсон, і Клайд, почувши пастку, знову почав нервуватись: адже в нього були ще й ті гроші, які дала йому Сондра, і частину з них він темі витратив. — Скільки вам особисто коштував проїзд від Фонди до Утіки?
— Долар з чвертю.
— А кімната в Утіці, в гостиниці, де ви спинялися з Робертою?
— Чотири долари.
— Ви, звичайно, пообідали там того вечора і поснідали другого ранку, — і скільки вам це коштувало?
— Близько трьох доларів за все разом.
— І це всі ваші витрати в Утіці?
Мейсон зрідка кидав оком на аркушик з якимись цифрами і помітками, але Клайд не звернув на; це уваги.
— Так, сер.
— А як з тим солом'яним капелюхом, що його ви, як тут було встановлено, купили в Утіці?
— Ах так, сер, я і забув про ньогої — схаменувся Клайд. — Так, сер, це ще два долари.
Він зрозумів, що слід бути обережнішим.
— Проїзд до озера Грасс коштував вам, звичайно, п'ять доларів, — правильно?
— Так, сер.
— Потім, на озері Грасс ви взяли напрокат човен. Скільки це коштувало?
— Тридцять п'ять центів на годину.
— А скільки часу ви каталися?
— Три години.