— А чи не пам’ятаєте ви, — провадив далі Мейсон, — що понад вісімдесят доларів було у вас ще виявлено під час арешту?
— Так, тепер я пригадую, — відповів Клайд.
Він зовсім забув про ці вісімдесят доларів. Але тепер він нічого про це не сказав, бо не встиг надумати, що відповісти.
— В чому ж тут справа? — настійливо і нещадно допитувався Мейсон. — Виїжджаючи з Лікурга, ви мали тільки п’ятдесят доларів, а на момент арешту — більше вісімдесяти, — і при цьому витратили двадцять чотири долари шістдесят п’ять центів плюс тринадцять доларів на сніданок. Звідки ж у вас узялися ці зайві гроші?
— На це я зараз не можу відповісти, — похмуро сказав Клайд, відчуваючи, що його загнали в глухий кут і до того ж образили. Ці гроші він одержав від Сондри, і ніякі сили в світі не вирвали б у нього такого признання.
— Чому це ви не можете відповісти? — загорлав Мейсон. — Ви де, власне, перебуваєте, як по-вашому? І навіщо ми всі тут зібрались, як по-вашому? Щоб ви мудрували, на що ви зволите відповідати, а на що не зволите? Ви перед судом, і йдеться про ваше життя, не забудьте! Вам не вдасться грати в хованки із законом, хоч би скільки ви мені раніше брехали. Ви відповідаєте перед цими дванадцятьма присяжними, і вони чекають прямої відповіді. Ну, що ж? Звідки ви взяли ці гроші?
— Позичив у друга.
— Що за друг? Як його ім’я?
— Це моя справа.
— Ах, ваша! Отже, ви збрехали про ту суму, яку мали при собі, виїжджаючи з Лікурга, це ясно. Та ще під присягою. Не забувайте цього! Під присягою, яку ви так свято шануєте. Хіба неправда?
— Так, неправда, — сказав, нарешті, Клайд, отямившись під ударами цих обвинувачень. — Я позичив ці гроші після того, як приїхав на Дванадцяте озеро.
— У кого?
— Цього я не можу сказати.
— Отже, нічого не варта ваша заява, — відрубав Мейсон.
Клайд уперся. Він усе більше знижував голос, і Мейсон щоразу наказував йому говорити голосніше і повернутися так, щоб присяжні могли бачити його обличчя. І щоразу, виконуючи його наказ, Клайд почував дедалі більшу злість проти цієї людини, яка намагалася вирвати у нього всі його таємниці. Він зачепив і Сондру, а вона була ще дуже дорога серцю Клайда, і він не міг відкрити нічого, що кидало б на неї тінь. І ось Клайд сидів і дивився на присяжних якось навіть визивно. Тим часом Мейсон узяв з столу якісь фотографії.
— Це вам знайоме? — спитав він, показуючи Клайдові кілька невиразних, попсованих водою зображень Роберти, кілька фотографій самого Клайда і ще деякі знімки (на жодному з них не було Сондри): Клайд зробив їх під час першого відвідування дачі Кренстонів, а чотири— пізніше, на Ведмежому озері, причому на одній з цих останніх фотографій був знятий він сам, коли грав на банджо. — Пам'ятаєте, коли це було знято? — спитав Мейсон, показуючи спершу фотографію Роберти.
— Так, пам'ятаю.
— Де це було?
— На південному березі Біг-Бітерну, в той день, коли ми там були.
Клайд знав, що ці плівки були в апараті, і говорив про них Белнепу і Джефсону, але тепер він дуже здивувався, побачивши, що їх змогли проявити.
— Гріфітс, — провадив далі Мейсон, — ваші оборонці не казали вам, як наполегливо намагались вони виудити з вод Біг-Бітерну фотографічний апарат — той самий, якого, ви клялись, у вас не було? Не казали, як виуджували його, поки не з'ясували, що він у мене в руках?
— Вони ніколи мені про це нічого не казали, — відповів Клайд.
— Дуже шкода. Вони могли б уникнути багатьох турбот. Отже, це знімки, знайдені в апараті, і зроблені вони були відразу після пережитого вами душевного перевороту, — пам’ятаєте?
— Я пам’ятаю, коли вони були зроблені,— похмуро відповів Клайд.
— Ну так от, вони були зроблені перед тим, як ви обоє востаннє відпливли від берега, перед тим, як ви, нарешті, сказали їй усе, що ви там хотіли сказати, перед тим, як убили її,— в той самий час, коли, за вашими ж свідченнями, вона була дуже сумна.
— Ні, сумна вона була напередодні,— заперечив Клайд.
— А, зрозуміло. Ну, в усякому разі, на цих знімках вона щось надто весела для людини такої пригніченої і засмученої, як виходить з ваших розповідей.
— Але ж у цей час вона зовсім не була така пригнічена, як напередодні,— випалив Клайд: це була правда, і він добре це пам’ятав.
— Зрозуміло. А тепер подивіться от на ці знімки. Хоч би на ці три. Де вони були зроблені?
— Здається, на дачі Кренстонів на Дванадцятому озері.