— Правильно. Вісімнадцятого, або дев’ятнадцятого червня, — так?
— Здається, дев’ятнадцятого.
— А чи не пам’ятаєте, який лист написала вам Роберта дев’ятнадцятого червня?
— Ні, сер.
— Ви не пам’ятаєте жодного з цих листів зокрема?
— Ні, сер.
— Але ж ви казали, що всі вони були дуже сумні?
— Так, сер, це вірно.
— Так от, цей лист написано в той самий час, коли зроблено ці знімки. — Тут Мейсон повернувся до присяжних:
— Я попрошу вас, панове присяжні засідателі, подивитись на ці знімки, а потім послухати один уривок з листа, який міс Олден написала того дня підсудному. Він признався, що не хотів писати їй і старався якнайрідше дзвонити по телефону, хоч і жалів її.— І тут Мейсон узяв лист і, звертаючись до присяжних, прочитаз уголос довге, гірке нарікання Роберти. — А от ще чотири фотографії, Гріфітс, — провадив він далі, вручаючи Клайдові знімки, зроблені на Ведмежому озері.— Дуже весело, як по-вашому? Ніяк не схоже на портрет чоловіка, який тільки-но пережив великий душевний переворот після тривалих, жахливих сумнівів, тривог і поганої поведінки, — чоловіка, що тільки-но бачив раптову загибель жінки, з якою він повівся жорстоко, нелюдськи і свою провину перед якою саме тоді хотів загладити. Як видно з цих знімків, ви були найбез-журнішою людиною в світі,— правда ж?
— Та це ж групові знімки. Мені незручно було не сфотографуватися разом з усіма.
— Ну, а цей, де ви у воді? Вам анітрохи не страшно було ввійти у воду на другий чи на третій день після того, як Роберта Олден знайшла свою могилу на дні Біг-Бітерну? Та притому ще після пережитого вами такого облагороджуючого морального перевороту, який зовсім змінив ваше ставлення до неї?
— Я не хотів, щоб хто-небудь зрозумів, що я був там з нею.
— Усе це ми знаємо. А що скажете про цю фотографію — з банджо? Гляньте-но! — І Мейсон простяг йому фотографію. — Дуже весело, га? — додав він ущипливо.
І розгублений, наляканий Клайд відповів:
— Але все одно, мені зовсім не було весело!
— Навіть коли ви грали на банджо? І коли розважались гольфом і тенісом з своїми друзями на другий день після її смерті? І коли споживали тринадцятидолаірові сніданки? І коли знову були в товаристві міс X, чого, за вашими власними свідченнями, ви воліли над усе на світі?
Мейсон не говорив, а гарчав — гнівний, зловісний, люто іронізуючий.
— А все-таки саме тоді мені не було весело, сер.
— Що значить «саме тоді»? Хіба ви не були там, куди прагнули?
— Бачите, у певному розумінні це, звичайно, вірно, — відповів Клайд, питаючи себе, що подумає Сондра, коли прочитає ці його свідчення. А вона безумовно прочитає.
Всі матеріали процесу день у день публікуються в усіх газетах. Він не може заперечувати, що був тоді біля неї і що прагнув цього. І проте він не був щасливий. Який страшенно нещасний він був, через те що заплутався в своєму ганебному і жорстокому задумі! Але як пояснити це, щоб Сондра зрозуміла, коли вона читатиме, і щоб усі ці присяжні теж зрозуміли?
І він додав, судорожно ковтаючи пересохлим горлом і облизуючи губи пересохлим язиком:
— А все-таки мені було дуже шкода міс Олден. Я не міг тоді почувати себе щасливим, просто не міг. Я тільки намагався так поводитись, щоб люди не подумали, що я маю якесь відношення до цієї її поїздки, от і все. Я не знав, як інакше цього добитися. Я не хотів, щоб мене заарештували за те, чого я не робив.
— Та хіба ви самі не знаєте, що все це брехня! Ви ж знаєте, що брешете! — закричав Мейсон, неначе закликаючи весь світ у свідки, і його шаленства, пристрасного недовір'я і презирстваі було досить, щоб переконати і присяжних, і публіку, що Клайд — найза-пекліший брехун.
— Ви чули свідчення Руфуса Мартіна, молодшого кухаря, який їздив з вашою компанією на Ведмеже озеро?
— Так, сер.
— Ви чули, як він під присягою показав, що бачив вас з міс X у затишному куточку на березі Ведмежого озера і ви тримали її в обіймах і цілували. Було це?
— Так, сер.
— І це рівно через чотири дні після того, як Роберта Олден залишилась лежати на дні Біг-Бітерну! Що ж, ви і в цей час боялись арешту?
— Так, сер.
— Навіть тоді, коли тримали міс X в обіймах і цілували її?
— Так, сер, — тоскно і безнадійно повторив Клайд.
— Ну, знаєте! — загорлав Мейсон. — Ніхто б не повірив, що можна таке верзти на суді, якби ми тут не чули все це на власні вуха! І ви сидите тут і під присягою заявляєте судові, що могли розводити ніжності, обіймаючи одну обдурену дівчину, тоді як друга обдурена вами лежала на дні озера за сто миль від вас, і при цьому почували себе нещасним і мучилися докорами сумління?