— Як же вона проходить, ця дорога, скажіть, будь ласка? Будьте ласкаві, скажіть панам присяжним, звідки і куди вона веде?
І Клайд, засмиканий, заляканий, зовсім ослаблий фізично, відповів:
— Від озера Грасс до Бухти Третьої милі.
— А що там по сусідству, повз які місця вона проходить?
— Повз Ган-Лодж. І все.
— А як відносно Біг-Бітерну? Хіба дорога не проходить близько від його південної частини?
— Так, сер, проходить.
— Ви коли-небудь бачили або вивчали цю карту, перш ніж поїхали з Утіки на озеро Грасс? — збуджено і енергійно добивався Мейсон.
— Ні, сер, ніколи.
— І не знали, що там є ця дорога?
— Ну, може, я і бачив її,— відповів Клайд, — але якщо і бачив, то не звернув на неї уваги.
— І, звичайно, ви аж ніяк не могли бачити і вивчати цей довідник і цю дорогу до від’їзду з Утіки?
— Ні, сер. Я його раніше ніколи не бачив.
— Зрозуміло. Ви цілком певні цього?
— Так, сер, цілком певен.
— Ну от, пам’ятаючи свою урочисту присягу, яку ви так глибоко шануєте, поясніть, коли можете, мені або панам присяжним, звідки на цьому путівнику взявся штамп: «Привіт з Лікурга — готель «Лікург», штат Нью-Йорк»?
І, закривши брошурку, Мейсон показав Клайдові ззаду на обкладинці, серед іншого червоного шрифту, ледве помітно відтиснутий червоний штамп. А Клайд, уперше помітивши його, заціпеніло дивився на нього. Неприродно бліде обличчя його знову посіріло, тонкі пальці судорожно стискались і розтискались, червоні опухлі повіки втомлено раз у раз кліпали, ніби він чекав, чи не зникне цей клятий неспростовний доказ, що постав перед його очима.
— Не знаю, — ослаблим голосом сказав він, помовчавши. — Він, певно, якось потрапив у кіоск гостиниці «Ренфру».
— От як? А коли я приведу двох свідків, які покажуть під присягою, що третього липня — за три дні до вашого від’їзду з Лікурга у Фонду — вони бачили, як ви зайшли в готель «Лікург» і взяли там чотири або п’ять путівників? Тоді ви теж будете повторювати, що він, напевно, якось потрапив у кіоск гостиниці «Ренфру» шостого липня?
Мейсон замовк і тріумфуюче подивився навколо, ніби хотів сказати: «Ну от, що ти на це відповіси?» І Клайд, приголомшений, помертвілий, мабуть, з чверть хвилини намагався передихнути, перш ніж зміг так оволодіти своїми нервами й голосом, щоб відповісти:
— Так, напевне, так. Я не в Лікурзі дістав його.
— Дуже добре. Але поки що дамо цим джентльменам подивитись на нього, — і Мейсон передав путівник старшині присяжних, а той передав брошурку своєму сусідові, і вона переходила від присяжного до присяжного. А по всьому залу тим часом розлігся схвильований шепіт і гомін.
І коли всі присяжні оглянули путівник, — на великий подив публіки, що чекала нових і нових невпинних атак і викрить, — Мейсон заявив:
— Я закінчив.
І зразу ж багато присутніх у залі почали шептати один одному: «Попався! Попався!» І суддя Оберуолцер одразу ж оголосив, що, з огляду на пізній час, а також беручи до уваги, що має бути допит ряду додаткових свідків оборони і кількох свідків обвинувачення, він вважає розумним на сьогодні закінчити роботу суду. І Белнеп, і Мейсон охоче погодились. Публіку не випускали із залу, поки Клайда провели через площу в тюрму, в його камеру. Під охороною Сіс-села і Краута він вийшов через ті самі двері і спустився тими самими, поміченими ним багато днів тому, сходами, що наштовхнули його на думку… Коли Клайда вивели, Белнеп і Джефсон подивились один на одного, але не обмінялися ні словом, поки не опинились у своїй надійно замкненій конторі.
— Невистачило витримки. Найкраща система оборони, яка тільки можлива, але мало хоробрості. Він на це нездатен, і все тут, — почав Белнеп.
Джефсон, не знявши пальта і капелюха, важко опустився на стілець.
— Ні, тут, безперечно, справа серйозна, — сказав він. — Мабуть, він справді-таки убив її. Але, на мою думку, тепер ми не можемо втекти з корабля. А він, зрештою, поводився навіть краще, ніж я сподівався.
— Ну, чорт забери, я в заключній промові всіх сил докладу, — відізвався Белнеп. — Це все, що я можу зробити.
І Джефсон відповів з ноткою втоми в голосі:
— Правильно, Елвін, тепер, на жаль, це лягає головним чином на вас. А поки що я, мабуть, піду в тюрму і постараюсь його трошки підбадьорити. Не треба, щоб він завтра мав вигляд мокрої курки. Він не повинен занепадати духом. Нехай присяжні бачать, що сам він не почуває себе винуватим, хоч би там як вони думали.
Він підвівся, засунув руки в кишені свого довгополого пальта і крізь зимову холодну пітьму пішов похмурими вулицями до Клайда.