Однак натовп навколо був мовчазний, хоч і відчував глибоке задоволення, — або, можливо, саме через це. Не вискочив-таки, чортеня! Не удалося йому обдурити дванадцять здравомислячих людей, представників усього округу, цією своєю нісенітницею про моральний переворот! Яка дурниця! Джефсон у цей час сидів, непорушно дивлячись просто перед собою, а Белнеп, чиє енергійне обличчя виразно відбивало презирство і виклик, порушував усе нові й нові клопотання. Мейсон, Берлей, Ньюком і Редмонд ледве приховували своє величезне задоволення маскою надприродної суворості. Белнеп попросив відстрочити оголошення вироку на тиждень, до наступної п’ятниці — тоді йому особисто буде зручніше бути присутнім при цьому, — але суддя Оберуолцер відповів, що не може погодитися, якщо йому не подадуть для цього серйозних підстав. Проте завтра він може, як цього бажають оборонці, вислухати їхні доводи. На випадок, якщо ці доводи будуть переконливі, то він відкладе оголошення вироку, якщо ні — вирок буде оголошено у найближчий понеділок.
Але Клайда зараз не цікавили ці сперечання. Він бачив перед собою матір: що вона подумає і відчує. Він регулярно писав їй весь цей час і уперто повторював, що не винуватий: нехай вона не вірить тому, що читає про нього в газетах, — усе це байки. Його безперечно виправдають. Він сам свідчитиме на свою користь. А тепер… тепер… Йому так невистачає її тепер, так невистачає… Всі, геть усі, покинули його. Він такий самітний, страшенно, безмежно самітний. Він повинен якнайшвидше написати їй. Повинен. Повинен. І, попросивши у Джефсона аркуш паперу і олівець, він написав: «Місіс Грі-фітс, місія «Зоря уповання», Денвер, Колорадо. Люба мамо! Мене засуджено. Клайд». Він простягнув аркуш Джефсону і тривожно й жалібно спитав, чи не можна одразу ж послати телеграму.
— Ну, звичайно, друже, зараз пошлемо, — відповів Джефсон, зворушений його нещасним виглядом, і, покликавши розсильного, що стояв поблизу, віддав йому аркуш та гроші на відправлення телеграми.
Потім двері для публіки було замкнуто, і Клайда в супроводі Краута і Сіссела вивели з суду через бокові двері — дорогою, якою він колись сподівався вислизнути. І представники преси, і публіка, і присяжні, які все ще сиділи на своїх місцях, — усі видивлялися на нього, неначебто вони не бачили його досхочу і неодмінно повинні були втупити свої очі йому в обличчя, щоб бачити, як він сприйняв вирок. Знаючи, наскільки публіка ворожа до Клайда, суддя Оберуол-цер за просьбою Слека не закривав засідання суду, поки його не сповістили, що Клайда вже знову замкнуто в його камері; тільки тоді двері залу суду було відімкнено. Натовп кинувся до виходу, але затримався тут, чекаючи, поки вийде Мейсон, бо з усіх, хто був причетний до цієї справи, саме Мейсон був справжнім героєм: він покарав Клайда, помстився за Роберту. Та спершу з'явився не він, а Белнеп і Джефсон, і вигляд у них був не стільки пригнічений, скільки суворий і презирливий, — особливо визивно і зневажливо дивився Джефсон.
— А все-таки вам не удалося його витягти! — крикнув хтось з натовпу.
І Джефсон, потиснувши плечима, відповів:
— Поки що ні, але є ще закон і за межами цього округу.
І одразу після цього вийшов Мейсон; на плечі його було напнуте важке мішкувате пальто, поношений м’який капелюх насунуто на очі; за ним, мов королівський почет, ішли Берлей, Хейт, Ньюком та інші. Він простував, немовби зовсім не помічаючи втішної уваги натовпу, що чекав на нього. Адже він був переможець, обраний суддя округу! І вмить з привітальними вигуками його впритул оточила збуджена людська маса; ті, хто опинився найближче, намагалися потиснути йому руку або на знак подяки плеснути по плечу.
— Ура Орвілу! Молодець, суддя! (його новий титул, що швидка став звичним.) їй-богу, Орвіл Мейсон, ви заслужили подяку всього округу! Ура! Браво! Тричі ура Орвілу Мейсону!