— Треба дати їй телеграму, нехай приїде, — діловито запропонував ДжефСОН. — Ми доможемося, щоб Оберуолцер відклав оголошення вироку до десятого, якщо скажемо, що вона приїжджає. І ось що: спершу просто запропонуємо їй приїхати, а якщо вона відповість, що не може, тоді подумаємо щодо грошей. Та вже на дорогу вона ж напевно дістане, а може, дещо і на апеляцію.
Після цього було надіслано телеграму і лист, які сповіщали м-с Гріфітс, що хоч Клайдові поки що ні слова ще про це не сказано, однак його лікурзькі родичі відмовили йому на майбутнє в будь-якій допомозі. Крім того, вирок буде оголошено не пізніше десятого числа, і заради душевного спокою Клайда необхідно, щоб при цьому був хто-небудь з рідних, найкраще — мати. Мова йшла також про те, що слід знайти кошти для сплати витрат на апеляцію або хоч би подати якісь гарантії щодо цього.
І от м-с Гріфітс на колінах благає бога допомогти їй. Нині він мусить проявити свою всемогутність, своє незмінне милосердя. Звідкілясь повинні прийти просвітлення і допомога, бо інакше як вона добуде грошей на дорогу, не кажучи вже про витрати на апеляцію?
Так вона молилася, стоячи на колінах, і враз — раптова думка. Газети мучать її, домагаючись інтерв’ю. Репортери переслідують її на кожному кроці. Чому вона не поїхала на допомогу синові? Що вона думає про те і що про це? Так чому б, сказала вона собі, не піти до редактора якої-небудь великої газети з тих, що безперестанку напосідають на неї з розпитами, і не розповісти йому, в якому скрутному становищі вона опинилася? І вона пообіцяє редакторові, що коли він допоможе їй своєчасно поїхати до сина, так, щоб вона могла бути поруч нього того дня, коли читатимуть вирок, вона, мати, сама напише про все в газету. Адже репортерів посилають повсюди, навіть і в суд, — вона читала про це. Чому ж не послати її, матір Клайда? Хіба вона не могла1 б усе розповісти і написати? Хіба вона не написала безліч проповідей?
І вона підвелася — тільки для того, щоб ізнову опуститися на коліна.
— Ти відповів мені, господи! — вигукнула вона.
І, знову підвівшись, вона дістала своє старе коричневе пальто, жахливий коричневий капелюх із зав’язками — породження якихось особливих уявлень про вбрання, що підходить особі, яка присвятила себе релігійній діяльності,— і зразу подалася в редакцію найбільшої і най впливовішої денверської газети. Процес її сина був так широко відомий, що її негайно провели до головного редактора. Незвичайна відвідувачка дуже зацікавила його, і він вислухав її співчутливо і з пошаною. Він зрозумів її становище, і зміркував, що погодитися з нею — в інтересах газети. Він вийшов і за кілька хвилин повернувся. Отже, її зараховано кореспондентом на три тижні,— про дальше її повідомлять окремо. Її витрати на дорогу в обидва кінці буде оплачено. Помічник, до якого він зараз направить її, пояснить, як їй треба складати і передавати кореспонденції. Він дасть їй і деяку кількість готівки. Вона може виїхати вже сьогодні ввечері, якщо хоче: чим швидше, тим краще. Для газети бажано дістати від неї до від’їзду фотознімки. Але, пояснюючи їй усе це, редактор враз помітив, що очі її заплющені і голова відкинута назад. Вона дякувала богові, який так швидко зглянувся на її молитву.
РОЗДІЛ XXVIII
Бріджбург. Опівночі 8 грудня з поштового поїзда на перон вокзалу виходить стомлена, розгублена жінка. Різкий холод і яскраві зорі. Поодинокий черговий у відповідь на її запитання показує їй дорогу до бріджбурзького готелю «Сентрал»: прямо вулицею, що починається біля вокзалу, до першого повороту ліворуч, і там ще два квартали. Заспаний нічний клерк одразу відводить їй номер і, довідавшись, хто вона, поспішаіє пояснити, як пройти до окружної тюрми. Але, подумавши, вона вирішує, що зараз не час. Він, можливо, вже спить. І вона ляже спати, а завтра підведеться, як тільки почне світати. Вона телеграфувала йому кілька разів. Він знає, що вона має приїхати.