Та вже о сьомій годині ранку вона на ногах, а о восьмій, з листом, телеграмами, посвідченнями напоготові, прибуває до окружної тюрми. І тюремне начальство, перевіривши її документи, посилає попередити Клайда про її приїзд. А він, пригнічений, у відчаї, з радістю хапається за думку про цю зустріч, думку, яка раніше сповнювала його жахом. Бо тепер багато що змінилося. Страшну оповідь було розказано на повний голос. І завдяки розумній версії, розробленій для нього Джефсоном, він тепер, мабуть, зможе поглянути матері в очі і, не вагаючись, сказати, що це правда: він не мав наміру вбивати Роберту, він ненавмисне дав їй потонути. І ось він поспішає в кімнату для відвідувачів, де завдяки Слеку йому надано можливість побачитися з матір’ю наодинці.
Вона підводиться йому назустріч, і він кидається до неї з чималою тривогою в збентеженій своїй душі і в той же час з упевненістю, що тут він матиме опору, жалощі, а можливо, й допомогу, не отруєну осудом. І з зусиллям, немов щось застрягло в горлі, в нього виривається:
— Ох, мамо! Я такий радий, що ти приїхала!
Але вона надто схвильована, щоб говорити, вона тільки пригортає його до себе — свого хлопчика, засудженого законом, — кладе його голову собі на плече, а сама спрямовує погляд до неба. Господь бог дарував їй цю милість. Можливо, він подарує й інші. Син її дістане свободу — або хоча б буде призначено новий розгляд справи із справедливим розбором усіх даних, які говорять на його користь, — цього ж не було тут на судь І так непорушно вони стояли якусь мить.
Потім пішли розмови про дім, про те, як їй пощастило приїхати, про її обов’язки кореспондента: вона повинна проінтерв’юїрувати його, а потім бути поруч нього в годину винесення вироку… (Клайд здригнувся при цих словах). І далі він почув, що доля його тепер цілком залежить від її зусиль. Лікурзькі Гріфітси з особистих міркувань вирішили більше не допомагати йому. Але вона, — якщо тільки вона зможе виступити перед людьми з справедливими вимогами, — вона ще може допомогти йому. Адже до цього часу господь не відмовляв їй у сприянні. Але для того, щоб вона могла сміливо звернути свої благання до творця і людей, Клайд має зразу, тут же, сказати їй правду — випадково чи з наміром він ударив Роберту, мимоволі чи навмисне дав їй загинути. Вона читала його свідчення та його листи і відзначила всі вразливі місця в його розповіді про те, що сталося. Так правда чи неправда те, що стверджував Мейсон?
Клайд, як і колись, відчув страх і сором перед цією непохитною і бездоганною чесністю, якої він ніколи не міг зрозуміти до краю, але постарався заявити якомога твердіше, хоч потай і холодіючи, що все сказане ним під присягою — чистісінька правда. Він не робив того, в чому його обвинувачують. Не робив! Але вона, спостерігаючи за ним, гірко подумала про себе, що в його очах щось промайнуло при цьому — якась невловима тінь.
У ньому не відчувалося тієї впевненості, того цілковитого і непохитного усвідомлення своєї правоти, яких вона чекала, які сподівалася зустріти. Ні, ні, в усій його повадці, в словах, які він вимовляв, була якась ледве помітна ухильність, відтінок якоїсь тривоги чи сумніву, і при самій тільки думці про це все завмирало в її серці.
Йому невистачало твердості. Так, можливо, що її перші побоювання були не марні, може, він і справді замишляв цю страшну справу, може, він і вдарив дівчину там, на глухому, безлюдному озері? Хто знає! Як стерпіти жагучий і невимовний біль цього здогаду? Адже ж у свідченнях своїх він говорив зовсім інше.
Але — «Всевишній, ти не захочеш, щоб мати усумнилася в синові в найстрашнішу годину свого і його життя, щоб вона невір’ям своїм ствердила його смертний вирок! О, ні, ти не вимагатимеш цього. Ні, ні, о агнець господній!» Вона відвернулася; розчавила своєю п’ятою лускату голову єхидни підозріння; для неї це було не менш страшно, ніж для нього усвідомлення своєї провини. — «О Авессалом, мій Авессалом! Годі, годі, ми не допустимо такої думки. Сам великий господь не осудить материного серця». Адже ось він — він, її син — тут, перед нею, заявляє, що не вчинив цього злодіяння. Вона повинна вірити — вона повірить йому беззаперечно. Повинна, і вірить, хоча б біс сумніву і притаївся в куточку її бідної душі. Годі, годі, широка публіка повинна почути, що думає про все це вона, мати. Вдвох з сином вони знайдуть вихід. Він повинен вірувати і молитися. Чи є в нього біблія? Читає він її? І Клайд, якого один з тюремних наглядачів давно вже наділив біблією, поспішив заспокоїти матір: так, є, і він читає.