Скорботна мати! Її віра в сина!
Скоріше за роботу!
Публічна лекція, стільки-то за вхід, і з лекторської естради мати, вражена своїм явним для всіх горем, спробує переконати вороже настроєну аудиторію в тому, що справа її сина — справедлива справа, і постарається домогтися не тільки співчуття, а й двох тисяч доларів, без яких нема чого й думати про подання апеляції.
І от Джефсон відкриває їй свій план і пропонує накидати текст лекції, використовуючи матеріали оборони, — усі ті дані, які проливають справжнє світло на справу її сина, — а вона вже сама добере і піднесе їх публіці по-своєму. І в неї вже запалюються очі і смугляві щоки заливає рум’янець: вона згодна. Вона спробує. Вона мусить спробувати. Бо хіба це не господня длань простягнулася до неї і не божий голос прозвучав у годину безпросвітного страждання?
Наступного ранку Клайда привели в суд, щоб оголосити йому вирок, і м-с Гріфітс з олівцем і блокнотом у руці сіла поруч нього, готуючись робити репортерські нотатки про цю нестерпно тяжку для неї сцену, що відбувається на очах у натовпу, який з цікавістю розглядав її. Його рідна мати! В ролі репортера! В тому, як вони сидять поруч, в усій цій сцені є щось надмірно безглузде, безсердечне, навіть протиприродне. І подумати тільки, що лікурзькі Гріфітси — їх найближча рідня!
Але Клайда її присутність підбадьорює і підтримує. Адже вчораї ввечері вона знову побувала в тюрмі і розповіла йому про свій план. Одразу ж після оголошення вироку — який би він не був — вона береться до діла.
І коли настає, нарешті, ця найстрашніша мить його життя, він підводиться майже несвідомо і слухає монотонний голос судді Обер-уолцера, який коротко викладає суть обвинувачення і основні моменти процесу — на його думку, цілком справедливого і безстороннього. За цим іде звичайне запитання:
— Чи можете ви навести міркування, внаслідок яких оголошення вам смертного вироку зараз було б протизаконне?
У відповідь на це Клайд, на здивування матері і всіх присутніх, крім Джефсона, за чиєю порадою та інструкціями він діє, твердим і виразним голосом промовляє:
— Я не винуватий у тому злочині, про який говориться в обвинувальному акті. Я не вбивав Роберти Олден і тому вважаю, що не заслужив такого вироку.
І спрямовує в простір невидячий погляд, помітивши тільки вираз захоплення і любові у звернених до нього очах матері. Ось він, її син, висловився перед усіма цими людьми у вирішальну для нього хвилину. І що б не приверзлося їй там, у тюрмі, сказане тут не може не бути правдою. Отже, він не винуватий. Не винуватий. Не винуватий. Хай славиться ім’я всевишнього! І вона тут же вирішує особливо підкреслити це в своєму повідомленні (нехай усі газети надрукують його), і в своїй лекції теж.
Тимчасом Оберуолцер, без тіні здивування чи замішання, продовжував:
— Чи маєте ви що-небудь іще додати?
— Ні,— після хвилинного вагання відповів Клайд.
— Клайд Гріфітс! — урочисто сказав тоді Оберуолцер. — Суд ухвалює, що ви, Клайд Гріфітс, винуваті в навмисному вбивстві Роберти Олден, і цим присуджує вас до смертної кари; суд далі ухвалює, що не пізніше десяти днів після даного судового засідання шериф округу Катаракі передасть вас при належно засвідченій копії рішення суду начальникові і особовповноваженому тюрми штату Нью-Йорк в Оберні, в котрій тюрмі ви будете утримуватися в одиночному ув’язненні до тижня, що починається в понеділок 28 січня 19.. року, після чого в один з днів зазначеного тижня начальник і особовповноважений тюрми штату Нью-Йорк в Оберні покарає вас, Клайда Гріфітса, на смерть відповідно до законів і розпоряджень, що діють у штаті Нью-Йорк.
І як тільки вирок було дочитано до кінця, м-с Гріфітс усміхається Клайдові, і він відповідає їй посмішкою. Бо коли він тут — тут — на весь голос заявив, що не винуватий, вона піднеслася духом, незважаючи на вирок. Він і справді не винуватий, інакше бути не може, коли він тут сказав про це. А Клайд, бачачи її посмішку, каже собі: так, мати в нього вірить. Її віри не похитнуло все це нагромадження доказів. А ця віра, навіть коли б вона грунтувалася на помилці, так підбадьорювала його і така була йому потрібна. Тепер йому і самому здавалося: те, що він сказав, — правда. Адже він не вдарив Роберту. Це ж правда. То виходить, він не винуватий. Але Краут і Слек знову беруть його і відводять у тюрму.