Тимчасом м-с Гріфітс сіла до столу преси і винувато пояснювала кореспондентам, що оточили її:
— Ви, панове журналісти, не осуджуйте мене. Я в цій справі не дуже багато розумію, але я не мала іншого виходу, як приїхати сюди і бути біля мого хлопчика.
І тут один довгов'язий кореспондент протискується якнайближче і каже:
— Нічого, нічого, матусю! Може, вам допомогти чим-небудь? Хочете, я виправлю те, що ви тут напишете? Із задоволенням зроблю це.
І він сідає коло неї і допомагає викласти її враження в тій формі, яка здається йому кращою для денверської газети. І інші теж навперейми пропонують свої послуги, і всі навколо зворушені.
За два дні всі потрібні папери були готові — м-с Гріфітс повідомили про це, але супроводжувати сина не дозволили, і Клайда перевезли в Оберн, західну тюрму штату Нью-Йорк; тут, в «Оселі смерті» чи «Казематі убивць», — так називалася ця споруда з двадцяти двох камер, розташованих у два поверхи, — в похмурому пеклі, тортури якого, здавалося, ніякий смертний нездатний стерпіти, він мав дожидатись або рішення про перегляд справи, або страти.
Поїзд, що віз його від Бріджбурга до Оберна, на кожній станції зустрічали юрби цікавих; старі й молоді, чоловіки, жінки і діти, — усі прагнули хоч одним оком поглянути на незвичайного молодого вбивцю. І бувало, дехто з жінок чи дівчат, в яких під виглядом співчуття приховувалося, власне, просто бажання короткочасної близькості з цим, хоч і нещасливим, але сміливим, романтичним героєм, кидав йому квітку і голосно й весело кричав услід поїзду, що відходив від станції: «Хелло, Клайд! Ми ще побачимося». «Дибіться, не засиджуйтеся там!» «Подайте апеляцію, вас напевно виправдають. Ми будемо сподіватися».
І Клайд, трохи дивуючись і навіть радіючи цьому гарячково-підвищеному і по суті нездоровому інтересові, приємно несподіваному після настрою юрби в Бріджбурзі, розкланюється, посміхається, а іншим разом і махає рукою. Та все ж його не кидає думка: «Я на шляху в Оселю смерті, а вони так доброзичливо вітають мене. Як це вони наважуються?» А Краут і Сіссел, його конвоїри, дуже горді від усвідомлення, що саме їм належить подвійна честь спіймання і охорони такого важливого злочинця, і потішені незвичайною увагою пасажирів у поїзді і натовпів на перонах станцій.
Та після коротких і яскравих хвилин першої з дня арешту поїздки вільними просторами, повз багатолюдні вокзали, повз освітлені зимовим сонцем степи і снігові пагорби, які нагадували йому Лікург, Сондру, Роберту і весь калейдоскоп подій цього року, що мали такий згубний для нього кінець, — сірі, неприступні стіни обернської тюрми, де похмурий канцелярист, записавши в книгу його ім’я і склад злочину, передав його двом наглядачам, і після ванни впали під ножицями перукаря чорні хвилясті кучері, його краса і гордість; потім йому видали смугастий тюремний одяг і огидну шапчину з тієї ж смугастої матерії, тюремну білизну і товсті сірі повстяні пантофлі, завдяки яким не чути, як метаються по камерах арештанти — коли-небудь і він метатиметься. І видали номер: 77221.
І, вбравши таким чином, його негайно відпровадили в саму Оселю смерті і замкнули там в одній з камер нижнього поверху — майже квадратне, вісім футів на десять, світле, чисте приміщення, де, крім унітаза, були ще залізне ліжко, стіл, стілець і невелика полиця для книг. І, тільки усвідомлюючи невиразно, що праворуч і ліворуч від нього, вздовж довгого коридора, тягнуться ще ряди точнісінько таких самих камер, він спершу постояв, потім сів на стілець і стомлено подумав про те, що більш пожвавлене, більш зігріте людською близь кістю життя бріджбурзької тюрми залишилося позаду, як і ті дивні, гомінливі зустрічі, якими були відзначено його шлях сюди.
Болісне напруження і мука цих годин! Цей смертний вирок, ця поїздка і крикливі юрби на станціях; тюремна перукарня внизу, де перукар з ув’язнених обстриг йому волосся; білизна і одяг, який на нього наділи і який тепер йому треба носити щодня. Ні в камері, ні в коридорі не було дзеркала, але все одно, він почуває, який він має вигляд. Ця мішкувата куртка і штани, цей смугастий ковпак. Він у відчаї зірвав його і кинув на підлогу. Адже тільки годину тому на ньому був пристойний костюм, сорочка, галстук, черевики, і, виїжджаючи з Бріджбурга, він мав цілком пристойну і навіть приємну зовнішність, — так йому самому здавалося. Але зараз — на кого він став схожий! А завтра приїде його мати, а там, може, Джефсон і Белнеп. Боже!