«Невже вони тут у карти грають?» подумав Клайд.
— Мабуть, Розенштейн тепер не гратиме, після того як продувся.
— Ти впевнений? — Це, очевидно, відповідав Розенштейн.
З камери ліворуч від Клайда ледве чутно, але виразно гукнули тюремника, що проходив:
— Гей! З Олбені все ще ні слова?
— Ні слова, Герман.
— І листів теж немає?
— І листів немає.
У запитаннях лунаіли тривога, напруження, туга. Потім усе затихло.
За хвилину долинув голос з найдальшого кутка’, сповнений невимовного, остаточного відчаю, немовби голос з останнього кола пекла:
— Боже мій! Боже мій!
Інший відгукнувся з верхнього ярусу:
— Ах ти, чорт! Знову цей фермер починає! Я не витримаю. Наглядач! Д, айте ви йому там чого-небудь прийняти, ради бога.
І знову голос з останнього кола:
— Боже мій! Боже мій!
Клайд скочив, судорожно зціпивши руки. Нерви його були натягнуті, мов струна, готова лопнути. Убивця! А тепер сам, певно, чекає смерті. І обплакує свою скорботну долю, таку ж, як і в нього, Клайда. Стогне — як часто і він у Бріджбурзі стогнав, тільки про себе, не вголос. Плаче! Господи! І адже він не один тут такий, напевно.
І ось це буде день у день, ніч у ніч, поки, може… хто знає… якщо тільки не…
О, ні, ні! Ні! З ним цього не буде… ні, його день не настане. Ні, ні! Раніш як через рік це взагалі не може статися, так сказав Джеф-сон. Може, навіть через два роки. Але ж усе-таки!., через два роки!!! Дрож пройняв його при думці про те, що так скоро, всього тільки через два роки…
Та кімната! Вона теж десь тут. Туди веде хід просто з цього приміщення. Він знає, йому казали. Там є двері. Відчиняєш, а за ними стілець. Той стілець.
І знову цей моторошний голос:
— Боже мій! Боже мій!
Він упав на постіль і закрив руками вуха,
РОЗДІЛ XXIX
Оселя смерті в обернській тюрмі була одним з тих жахливих витворів людської бездушності і дурості, справжнього винуватця яких важко буває вказати. Будова цього будинку та розпорядок у ньому були наслідком ряду окремих урядових актів, на які поступово нашаровувалися рішення і постанови, що ухвалювалися різними начальниками відповідно до темпераменту і примх кожного, причому жодний з них не дав собі клопоту подумати над тим, що робить; зрештою, тут підібралися і тепер застосовувалися на практиці всі можливі зразки непотрібної і по суті незаконної жорстокості, безглуздої, убивчої муки. І все для того, щоб людині, засудженій на смерть, довелося пережити тисячу страт ще до страти, призначеної їй судовим вироком. Бо саме розташування Оселі смерті, так само як і режим, якому підкорялися її мешканці, сприяли цьому.
Це була будівля з каменю, бетону і сталі — сорок футів завдовжки, тридцять завширшки і скляний дах на висоті тридцяти футів. Порівняно з старою, менш упорядкованою Оселею смерті, яка з нею межувала, планування було удосконалено: на всю довжину проходив широкий коридор, обабіч якого містилися камери, кожна вісім на десять футів; на першому поверсі їх було дванадцять: шість справа, шість зліва, одна проти одної. А над ними тягнулася так звана галерея— другий ярус камер, розташованих точнісінько так само, тільки по п’ять з кожного боку.
У центрі головний коридор перетинав інший, вужчий, що поділяв обидва нижні ряди камер пополам; один його кінець упирався в стару Оселю смерті, як її називали (там тепер тільки приймали відвідувачів, що приходили до смертників), на другому містилася кімната страти, де стояв електричний стілець. Дві з нижніх камер, розташовані на перехресті, були звернені в бік кімнати страти. З двох протилежних видно було інший кінець вузького коридора і двері, що ведуть у стару оселю смерті, яку при жвавій уяві можна було назвати приймальнею засуджених, бо там двічі на тиждень відбувалися побачення з найближчими родичами та адвокатом. Більше нікого до смертників не допускали.
Камери старої Оселі смерті (вони збереглися в колишньому вигляді і їх тепер використовували як частину приймальні) розташовані були в один ряд і тільки на одному боці коридора; таким чином, ув'язнені не могли спостерігати один одного; крім того, були спеціальні залізні завіси, якими можна було закрити кожну камеру. За колишніх часів, коли ув’язненого приводили чи виводили, або коли він ішов на свою щоденну прогулянку, чи до лазні, або коли його вели до маленьких залізних дверей у західному кінці, де тоді містилася кімната страти, — усі завіси були спущені. Іншим ув’язненим не дозволялося його бачити. Проте згодом вирішили, що стара Оселя смерті, через таку передбачливу ізоляцію ув’язнених, що прирікає їх на цілковиту самітність, — заклад недосить гуманний, і тоді було спроектовано і збудовано новий будинок, досконаліший з точки зору дбайливих і жалісливих властей.