Тут, правда, камери були не такі тісні і похмурі, яку старій Оселі з її низькою стелею і первобутньою санітарією; стеля тут була висока, в камерах і коридорах багато світла, і самі камери просторіші. Але величезним недоліком порівняно з старою Оселею було те, що все життя ув’язненого проходило на очах у інших.
Крім того, при такому скупченні всіх камер в одному двохярусно-му коридорі, кожний ув’язнений повинен був мучитися, мимоволі стаючи свідком чужих настроїв — чужого гніву, люті, відчаю, туги. Ніякої можливості залишитися справді одному. Вдень — потік засліплюючого світла, що безперешкодно лине через скляний дах. Уночі— яскраві, сильні лампи, які освітлюють геть усі куточки камери. Ні спокою, ні розваг, крім карт і шашок — єдиних ігор, в які ув’язнені могли грати, не виходячи з своїх камер. Правда, для тих, хто здатний був читати і мати насолоду від читання при таких обставинах, були ще книги і газети. І відвідування духовних наставників: уранці і ввечері приходив католицький священик; рабин і протестантський пастор, хоч і менш регулярно, теж навідувалися для молитви і розради тих, хто погоджувався їх слухати.
Але справжнім прокляттям цього місця було те, що всупереч усім добрим намірам удосконалювачів створювався цей постійний і неминучий контакт між людьми, чия свідомість була затуманена’ і викривлена перспективою смерті, яка насувалась, і для багатьох була така близька, що вони вже відчували на своїх плечах холод її важкої руки. І ніхто, хоч би як нахвалявся своєю мужністю, не міг уберегтися від тих чи інших проявів розпаду особистості під впливом цих тортур. Смуток, безнадійність, несвідомі страхи, немов подих, линули по всій Оселі, всіх по черзі проймаючи жахом чи відчаєм. У найнесподіваніші моменти все це проривалося прокляттями, зітханнями, навіть сльозами, звідкілясь раптом долітало жалібне благання— ради бога! хоч би заспівали що-небудь! — або просто зойки і стогони.
Та найнестерпніші, мабуть, муки були пов’язані з поперечним коридором, що сполучав стару Оселю смерті з кімнатою страти. Адже йому — на жаль, досить часто! — доводилося бути підмостками для однієї із сцен тієї трагедії, яка регулярно відбувалася в цих стінах, — трагедії страти.
Бо цим коридором засудженого напередодні страти переводили з упорядкованої камери нової будівлі, де він протомився рік чи два, в одну з камер старої Оселі смерті, щоб він міг перебути свої передсмертні години в тиші і самітності; але в останню хвилину він мав пройти — на очах у всіх — зворотну путь, усе тим самим вузьким коридором, до кімнати страти, розташованої в іншому його кінці.
Ідучи на побачення з адвокатом чи з ким-небудь з рідних, теж треба було пройти спочатку головним коридором, а потім вузьким поперечним до дверей, що ведуть у стару Оселю смерті. Там ув’язненого вводили в камеру, і він міг втішатися розмовою зі своїм гостем (дружиною, сином, матір’ю, дочкою, братом, оборонцем), причому кожне слово цієї розмови чув наглядач, що сидів між гратами камери і дротяною сіткою, натягнутою за два фути від неї. Ні потиск руки, ні поцілунок, ні ласкавий дотик, ні інтимне слово не могли приховатися від цього стража. І коли для одного з ув’язнених наставала вирішальна година, всі інші — похмурі і добродушні, чутливі і товстошкірі — якщо не через чиюсь злу волю, то через обставини повинні були спостерігати всі заключні приготування: переведення засудженого до однієї з камер старої Оселі, останню скорботну зустріч з матір’ю, сином, дочкою, батьком.
І ніхто з тих, хто планував будинок і установлював порядки в ньому, не подумав, на які непотрібні, невиправдані муки вони прирікали тих, кому доводилося відсиджувати тут довгі місяці, чекаючи ухвалень вищого апеляційного суду.
Спочатку, зрозуміло, Клайд нічого цього не помічав. У свій перший день у цій тюрмі він тільки пригубив гірку чашу. А назавтра, на полегшення чи посилення його страждань, приїхала мати. Не діставши дозволу супроводжувати його, вона затрималася, щоб іще раз порадитися з Белнепом та Джефсоном і написати докладний звіт про свої особисті враження, пов’язані з синовим від’їздом. (Скільки жагучого болю таїлося в цих враженнях!) І хоч як турбувала її необхідність підшукати кімнату якнайближче до тюрми, все ж після приїзду вона відразу поспішила в тюремну канцелярію і, показавши розпорядження судді Оберуолцера, а також письмове клопотання Белнепа і Джефсона про надання їй особистого побачення з Клай-дом, дістала дозвіл побачити сина, причому не в старій Оселі смерті, а зовсім в іншому приміщенні. Справа в тому, що начальник тюрми читав про її енергійну діяльність на оборону сина, і йому самому цікаво було поглянути і на неї, і на Клайда.