Він лежав ницьма, уткнувшись обличчям у подушку, і весь тремтів. Пройшли тюремники і відтягли зелені завіси — так спокійно, такими впевненими, жвавими порухами, неначе б у світі зовсім не було смерті. Потім він почув розмову в коридорі; зверталися не до нього— він надто осторонь тримався до цього часу, а до когось з його сусідів.
Бідолашний Паску але! Треба б взагалі скасувати смертну кару. Начальник тюрми так вважає. І вони теж. Начальник навіть подав клопотання про скасування страти.
Але Кутроне, Кутроне! Як він молився! А тепер його вже немає. Камера його порожня, і скоро в неї ув'язнять іншого, а рано чи пізно і його не стане. І тут, у цій камері, теж був інший… багато інших… таких самих, як і він, як Кутроне… і вони лежали на цій самій койці. Він підвівся, пересів на стілець. Але той… ті… теж сиділи на цьому стільці. Він схопився — і знову кинувся на койку. Боже мій! Боже мій! Боже мій! — повторював він про себе, і відразу пригадав того ув’язненого, який налякав його в перший раз. Він ще тут. Але незабаром і його не стане. І так буде з усіма… можливо, і з ним, якщо тільки… якщо тільки…
Це була перша страта при Клайді.
РОЗДІЛ XXXI
Тимчасом здоров'я Ейси поправлялося погано, і минуло аж чотири місяці, поки він зміцнів настільки, що міг хоч би сидіти на ліжку, і м-с Гріфітс дістала можливість ізнову подумати про свої виступи. Але за цей час інтерес у публіки до неї і до долі її сина значно підупав. У Денвері не знайшлося газети, яка вважала б вигідним для себе фінансувати її поїздку. Щождо жителів того району, де вчинився злочин, вони, правда, ще досить добре пам'ятали всю справу і до самої м-с Гріфітс ставилися співчутливо, але на сина її дивилися, як на злочинця, що дістав кару по заслузі, і через те вважали, що апеляцію взагалі нема чого подавати, а якщо її буде подано, то на неї мусять відповісти відмовою. Ото ще ці злочинці з своїми безконечними апеляціями!
А в оселі Клайда страта проходила за стратою, але кожного разу він з жахом переконувався, що до таких речей не звикають. Було страчено наймита Маурера за вбивство хазяїна, офіцера Райордан за вбивство дружини, — і яким бравим воякою він здавався ще за хвилину до смерті! Далі в тому місяці настала черга китайцю, в якого чомусь усе це особливо затягнулося (пішов він на смерть, нікому нічого не сказавши на прощання, хоч відомо було, що кілька слів по-англійському він знає). Потім пішов Леррі Донех'ю, солдат експедиційної армії; цей хоробро крикнув перед тим, як двері зачинилися за ним:
— Прощайте, хлопці! Бажаю щастя!
А далі… о, це було найжахливіше, найтяжче для Клайда, — здавалося навіть, що після цього у нього невистачить сил тягнути далі гнітючу лямку тюремного існування, — настала черга Міллера Ніколсона. За ці п'ять місяців вони так звикли гуляти разом, розмовляти, іноді переговорюватися, сидячи в своїх камерах, і Ніколсон радив йому, які книги читати, і дав одну дуже цінну вказівку на випадок перегляду справи і повторного суду, а саме: всіма засобами протестувати проти прилюдного оголошення листів Роберти на тій підставі, що сила їх емоціонального впливу на будь-який склад присяжних перешкоджає тверезій і неупередженій оцінці фактів, про які в них мовиться, і домагатися, щоб їх не оголошували повністю, а зробили вибірки по суті і тільки ці вибірки дали присяжним на розгляд.
— Якщо вашим адвокатам пощастить переконати апеляційний суд у справедливості такої вимоги, можете вважати свою справу виграною.
Клайд одразу ж зажадав особистого побачення з Джефсоном і переказав йому це міркування, яке Джефсон визнав цілком розумним і сказав, що вони з Белнепом неодмінно використають його при складанні апеляційної скарги.
Але одного разу тюремник, замикаючи Клайда після повернення з прогулянки, кивнув головою в бік камери Ніколсона і шепнув:
— Наступна черга — його. Він вам сказав? Через три дні.
Клайд здригнувся — на нього немов дихнуло крижаним холодом від цієї звістки. Тільки-но вони гуляли разом, розмовляючи про нового ув’язненого, що прибув сьогодні,— угорця з Утіки, який спалив у печі свою полюбовницю і сам потім признався. Це був величезний, тупий, неосвічений хлоп’яга з обличчям химери. Ніколсон казав, що в ньому безумовно більше від тварини, ніж від людини. Але про себе Ніколсон так і не сказав ні слова. Через три дні! А він так спокійно гуляв і розмовляв, неначе б нічого особливого не повинно було статися, хоч, з слів тюремника, його попередили ще напередодні.
І наступного дня він поводився так само: гуляв, розмовляв, ніби й не було нічого, дивився на небо і дихав свіжим повітрям. Зате Клайд, який цілу ніч не міг заснути від самих тільки думок про це, крокуючи поруч нього, почував себе зовсім розбитим і хворим, нездатним розмовляти, і тільки думав: «І він ще може гуляти! І здаватися таким спокійним! Що ж це за людина така?» — і завмирав від благоговійного жаху.