— Про що ви говорите? — спитав Клайд, не цілком збагнувши зміст її слів. — Я не зовсім зрозумів.
— Ну, вже, напевно, зрозуміли.
Вона не могла повірити, що він не знає.
— Ах, от що! Мені здається, я знаю, що ви хочете сказати. Тепер зрозуміло, — продовжував він розчаровано. — Це стара історія, всі так кажуть, я знаю.
Він повторював тепер майже буквально слова й інтонації інших юнаків з готелю— Хігбі, Ретерера, Едді Дойла, — які пояснили йому, в чому тут справа, і розповіли про те, що дівчата, посилаючись на це, викручуються часом з скрутного становища. І Гортензія зрозуміла, що він знає про це.
— Як вам не соромно! — вигукнула вона, удаючи з себе ображену. — Вам нічого не можна сказати, ви все одно ніколи нічому не вірите. Але хочете — вірте, хочете — ні,— це все правда.
— Я тепер знаю, яка ви, — сказав він сумно, але й трошечки
зарозуміло, нібито все це йому було давно відомо. — Ви зовсім не любите мене, от і все. Тепер я зрозумів.
— Як вам не соромно, — повторювала вона з виразом ображеної доброчесності.— Запевняю вас, що це правда. Хочете — вірте, хочете— ні, але я присягаюся вам, слово честі.
Клайд стояв зніяковілий. Він просто не знав, що відповісти на цю жалюгідну хитрість. Він не міг ні до чого примусити її. Якщо вона хоче брехати й прикидатися, він теж прикинеться, що вірить їй. І все ж таки він був глибоко засмучений. Ніколи йому не домогтися її кохання, це зрозуміло. Він повернувся, щоб піти звідси, і Гортензія, не маючи сумніву, що її брехню він розгадав, вирішила щось зробити, знову якось приборкати його.
— Ну, Клайд, будь ласка, — почала вона, застосовуючи всю свою хитрість. — Це ж правда. Запевняю вас. Ви не вірите? Справді, наступного тижня. Слово честі! Не вірите? Я зроблю все, що обіцяла. Я знаю, що говорила. Слово честі! І ви мені подобаєтеся… дуже! Невже ви й цьому не вірите?
Це була артистична гра, — і Клайд, який тремтів з голови до ніг усією своєю істотою, відповів, що вірить. Він знову повеселішав і всміхався. І поки вони йшли до автомобіля (Хегланд уже кликав усіх — був час їхати), він тримав Гортензію за руку і кілька разів поцілував її. Він був цілком переконаний, що мрія його здійсниться.
О, яке це буде раювання!
РОЗДІЛ XIX
Коли їхали назад до Канзас-Сіті, спочатку ніщо не порушувало приємної омани, в якій перебував Клайд. Він сидів поруч Гортензії, і вона схилила йому голову на плече. Спарсер, який чекав, поки всі розмістяться, щоб самому сісти до руля, стиснув руку Гортензії вище ліктя і дістав на відповідь багатообіцяючий погляд, та Клайд не помітив цього.
Час був уже пізній, Хегланд, Ретерер і Хігбі підганяли Спарсера, і той, повеселішавши від погляду Гортензії і від випитого вина, погнав машину з такою швидкістю, що незабаром попереду заблищали вогні передмість. Машина мчала з шаленою швидкістю. І раптом довелося спинитись: тут, поблизу міста, проходила східна лінія залізниці, і вони довго, хвилюючись, чекали на переїзді, поки пройшли два довгі товарні поїзди. Коли під'їхали до північної околиці Канзас-Сіті, пішов мокрий сніг; він розтавав, дорога вкрилася шаром слизької грязі, і тепер їхати треба було дуже обережно. Годинник показував уже пів на шосту. В звичайних умовах при великій швидкості вистачило б восьми хвилин, щоб добратися до найближчих від готелю кварталів, де б вони могли спинити машину. Але трапилася нова затримка біля моста Ганнібала, — і коли вони переїхали міст і були вже біля Вайандот-стріт, годинник показував за двадцять хвилин шосту. Четверо хлопців уже втратили будь-який смак до поїздки і більше не раділи, що поруч — їх супутниці. Тепер вони могли думати тільки про те, чи пощастить їм вчасно прибути до готелю. Перед ними невідступно маячила сувора, педантична постать м-ра Скуайрса.
— Ну, якщо ми не поїдемо швидше, ми не встигнемо вчасно, — сказав Ретерер Хігбі, нервово крутячи в руках годинник. — Навряд чи ми встигнемо переодягтися.
Клайд, почувши це, вигукнув:
— Ну, це не годиться! Чи не можна рухатися швидше? Краще б нам сьогодні не їздити. Буде зовсім погано, коли ми не встигнемо на перевірку.
А Гортензія, помітивши його хвилювання й тривогу, спитала:
— Ви думаєте, що ми не доїдемо вчасно?
— При такій швидкості не доїдемо, — сказав він.
Хегланд, який уважно вдивлявся в те, що робилося за вікном, — в очах миготіло, наче весь світ був повен шматків вати, якаї безперервно падала, — гукнув до Спарсера: