Коли Тінь вийшов, Чорнобог уже звівся на ноги, стояв у передпокої і кричав:
— Ти приносиш лихо! Лихо і нічого більше! Достатньо я тебе вже наслухався! Геть із мого дому!
Середа все так само сидів на канапі, сьорбав каву і гладив сірого кота. Зоря стояла на килимку у вітальні і нервово намотувала на пальці пасмо довгого золотого волосся.
— Маєте проблеми? — поцікавився Тінь.
— Він проблема! — продовжував репетувати Чорнобог. — Він! Скажи йому, що нізащо в світі я не стану йому помагати! Я не хочу його бачити! Я хочу, щоб він вимівся! Щоб ви двоє вимелись!
— Будь ласка, тихіше, — благала Ранкова Зоря. — Ви розбудите Опівнічну Зорю.
— Ти нічим не краща за нього, хочеш затягти мене в це безумство! — Чорнобог виглядав так, ніби зараз заплаче. На затоптаний килимок у передпокої сипався попіл з його сигарети.
Середа підвівся, підійшов до Чорнобога, поклав руку йому на плече та миролюбно заговорив:
— Послухай... по-перше, це не безумство. Це єдиний спосіб. По-друге, всі зберуться там. Ти ж не хочеш залишатися осторонь?
— Ти знаєш, хто я, — відповів Чорнобог. — Знаєш, до чого доклалися мої руки. Ти прийшов за моїм братом, не за мною. А його немає.
Розчинилися ще одні двері в передпокої, почувся заспаний жіночий голос:
— Щось трапилося?
— Нічого не трапилося, сестричко, йди спати, — сказала Ранкова Зоря. А тоді повернулася до Чорнобога: — Бачиш? Докричався, да? А тепер ти повернешся у вітальню і сядеш. Сядеш!
Чорнобог зібрався було протестувати, та його бойовий настрій ніби випарувався. Раптом здалося, що він ослаб — став виглядати немічним і самотнім.
Чоловіки повернулися до вбогої вітальні. Шпалери в ній потемніли від сигаретного диму і світлішали лише під самою стелею — ніби стіни старої ванни.
— Мені не обов’язково приходити саме за тобою, — незворушно продовжив Середа. — Якщо я прийшов за твоїм братом, то і за тобою також. У цьому ви, двійнята, нас усіх перевершили, еге ж?
Чорнобог промовчав.
— Але якщо вже зайшла мова про Білобога, то ти нічого не чув від нього?
Чорнобог похитав головою. Після паузи він заговорив, не підводячи погляду з потертого килимка:
— Ніхто з нас не чув про нього, анічогісінько. Мене вже майже забули, та все ж згадують іноді, тут і на батьківщині.
Він підняв очі на Тінь:
— У тебе є брат?
— Немає, наскільки я знаю.
— А в мене є брат. Кажуть, що коли ми разом, то як один, розумієш? Коли ми молоді, то його волосся біле, дуже красиве, і люди кажуть, що він хороший. А моє — темне, темніше за твоє навіть, і люди кажуть, що я розбійник, розумієш? Я — той, що злий. А тепер час проходить і моє волосся сиве. І його волосся, думаю, також сиве. І ти дивишся на нас і не розумієш, хто був світлим, а хто темним.
— Ви були близькими? — запитав Тінь.
— Близькими? Ні, близькими ми не були. Цього ніяк не могло статися, ми переймалися зовсім різними речами.
З передпокою почулися кроки, а потім до вітальні заглянула Вечірня Зоря і повідомила, що вечеря буде за годину. Коли вона пішла, Чорнобог зітхнув:
— Вона думає, що добре готує. Коли її виховували, у нас були слуги, які готували. А зараз слуг немає. Зараз нічого немає.
— Не нічого, — втрутився Середа. — Не буває так, щоб нічого не було.
— Ти... тебе я не слухаю, — Чорнобог знову повернувся до Тіні. — Ти граєш у шашки?
— Так, — відповів Тінь.
— Чудово. Ти зіграєш зі мною, — сказав старий, і витрусив на стіл шашки з коробки, що стояла на камінній полиці. — Я граю чорними.
Середа торкнувся Тіневої руки:
— Тобі не обов’язково це робити — ти ж знаєш?
— Все гаразд, я хочу зіграти.
Середа знизав плечима і вибрав собі старий примірник Readers Digest із купки пожовтілих журналів на підвіконні. Чорнобог жовтими пальцями розставив шашки на стільниці, і гра почалася.
Згодом, у прийдешні дні, ця гра часто виринатиме у Тіні в пам’яті. Ночами вона йому снитиметься. Його пласкі, круглі фігури кольору старого, брудного дерева вважалися білими. Чорнобогові чорні — вицвілі, посірілі. Тінь мав ходити першим. У його снах вони не розмовляли за грою, тишу порушували тільки клацання, коли шашки переставляли з поля на поле, і шурхіт дерева об дерево, коли їх пересували на сусіднє.
За перші півдесятка ходів гравці насичували шашками центр і не чіпали задні ряди. Часто виникали паузи між ходами — довгі, як у шахах, — чоловіки уважно дивилися на дошку і розмірковували.
Тінь грав у шашки у в’язниці — допомагало збавити час. Він грав і в шахи, але ця гра не підходила для його темпераменту. Йому не хотілося планувати — йому хотілося вибирати найкращий хід у цю мить. У шашках таким чином можна виграти. Іноді.
Чорна шашка клацнула об дошку, коли Чорнобог перестрибнув нею Тіневу білу і поставив її з іншого боку. Старий підібрав побиту білу шашку і поклав її на стіл поряд із дошкою.
— Перша кров. Ти програв, — порушив мовчанку Чорнобог. — Гру закінчено.
— Та невже? До кінця гри ще далеко.
— Тоді, може, наважишся на парі? Малесенький заклад, просто щоб грати було цікавіше...
— Ні, — відрізав Середа, не піднімаючи погляду від колонки армійського гумору. — Він цього не робитиме.
— Я не з тобою граю, дєд. Я граю з ним. Отже, пане Тінь, хочете укласти парі?
— А про що ви двоє сперечалися раніше? — перепитав Тінь.
Чорнобог підняв кущувату брову.
— Твій хазяїн хоче, щоб я з ним поїхав. Щоб я допомагав йому в його безумстві. А я радше помру, ніж на таке погоджусь.
— Гаразд, я готовий укласти парі. Якщо я виграю, ти поїдеш із нами.
Старий підтис губи.
— Можливо, можливо... Тільки ти мені дечим заплатиш, коли програєш.
— І чим же?
— Якщо ти програєш, я виб’ю тобі мізки, — не змигнувши, продовжив Чорнобог. — Кувалдою. Спершу ти станеш переді мною на коліна. Потім я тебе вдарю нею по голові, і ти більше ніколи не підведешся.
Тінь пильно вдивився у вічі старого, намагаючись його зрозуміти. Той не жартував. Тінь був певен у цьому — бо побачив на його обличчі невтамований голод за чимось: за болем, за смертю чи за відплатою.
Середа закрив журнал.
— Це втрачає будь-який сенс. Не треба було сюди приїздити, я вчинив помилку. Тіне, вставай, ми йдемо звідси.
Знову потривожений сірий кіт застрибнув на стіл поряд із дошкою. Якийсь час він роздивлявся гру, а потім зіскочив на підлогу і, гордо піднявши хвоста, повагом вийшов з кімнати.
— Ні, мене це влаштовує, — заперечив Тінь. Він не боявся смерті. Зрештою, не те щоб у нього залишалося заради чого жити. — Я приймаю парі. Якщо ти виграєш, отримаєш шанс вибити мені мізки одним ударом своєї кувалди.
І він пересунув іншу білу шашку на сусіднє поле на краю дошки.
Ніхто не сказав нічого більше, але Середа облишив Readers Digest Він слідкував за грою скляним оком і справжнім оком, а вираз його обличчя не видавав жодної емоції.
Чорнобог побив іще одну шашку. Тінь узяв дві Чорнобогові. З коридору долинули запахи незнайомої їжі. І хоч не всі були апетитними, Тінь зрозумів, наскільки зголоднів.
Гравці пересували шашки, чорні і білі, хід за ходом. За круговертю побитих фігур на дошці з’явилися дамки — дві шашки, поставлені одна на одну. Це були набагато небезпечніші фігури, бо могли рухатися не тільки вперед, а й назад, не тільки на одне поле, а на скільки завгодно. На дамку перетворювалася шашка, що досягла останнього ряду — і тепер могла йти, куди хоче. У Чорнобога було три дамки, у Тіні дві.
Одна Чорнобогова дамка літала дошкою, поступово з’їдаючи Тіневі шашки, а дві інші тримали їх зв’язаними.
Тоді Чорнобог провів четверту дамку і переключив увагу на ті дві, що залишалися у Тіні. Потім незворушно побив Тіневі дамки. І на цьому було все.
— Ну що ж, — заговорив Чорнобог. — Я заб’ю тебе. І ти добровільно станеш переді мною на коліна. Харашо.